Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Наступне знайомство із начальницею Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин, які нагадували театр сов’єтської комедії. А роль троянського коня у цьому дійстві зіграв, звичайно, я.
…Тої першої колгоспної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше: по людських городах, де земля була доста нагодована, і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась, як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось на колгозних нивах, де і грунти голодніші, і садилось насіння «…на тобі Боже, що мені вже не поможе», картопля викохалась, як гарбузенята — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.
Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яка спеціальними ременями кріпилась на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. А увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок, із величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи батька по голові стеблом лободи, нісся, як маленький індійський принц.
Гріх казати, крали картоплю усі: хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірилом був язик: як вивалиться із рота од тягаря, ото, видиться, уже й малінько досить. Більше того, йшов батько додому не злодійськими манівцями, не криючись, по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи у засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно буде в капкані. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді у село зупинився «бобик» — так називали військовий джип. Із машини вийшла агрономша Катерина.
— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.
Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.
— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі у поле.
— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали! — запротестував я.
На той час мені, здається, йшов п’ятий. Хоч і був невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний синтез баби Фіскарошки і діда Соломона.
Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько усе видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, аби через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.
— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав… хочеме із жоною будувати… То півкошарки каміння несу…
Не відаю, які емоції у ці хвилини вирували у душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.
— Хай вам щастить, товаришу, у будівництві хати, — щиро побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах…
Вдома я був, звісно, і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із такою любов’ю і пристрастю, що й дотепер, коли міняється погода, мої вуха починають, як локатори, самі по собі вертітися, гудіти і палати нестерпним вогнем.
До моєї честі, всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю у очах. І коли родині якось з бідою вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з твердою вірою неофіта грізно промовив:
— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!
Проте наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:
— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!