Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ одразу занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі і позникали кольорові запахи, принишкли, як кури в нічному курнику, кукурудзи і соняшники… Тільки за кроків з десяток попереду пролунав якийсь відчайний стогін нянька:
— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!
І тут у кукурудзі одразу знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, одразу зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук народних дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.
— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя: ліхтариком.
І тут із моїм няньком сталося неймовірне.
— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко… Я так боявся… А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько у радісні обійми ошелешеного Гебельса.
— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.
— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го учимо — коли руки тягнуться до чужого, до колгозного, візьми і нараз відрубай їх!
Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні насправді заспівали не тільки в очах моїх, але й в голові.
— А в мене такі нерви сіли, што піднявся із постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати! — продовжували плести шалениці мій нянько.
Але що вже загалом найбезглуздіше: нянькові, видно, повірили.
— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.
— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.
— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.
— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.
Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.
— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися у нас порядні газди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.
— Но добрі… добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено… А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень…
Нянько, безперечно, усе дуже уважно вислухали, як мовлять, задніми вухами, попрощалися із нічними стражами колгозного добра і повернули ніби знову у поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли у кукурудзі. А коли упевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.
Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром… Вони затягли у сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили Фіскарошці:
— Мамко мої рідні, сесе не дитина… сесе… сесе неправедна сила, якої ще буде боятися даже вогонь і вода…
— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш: є в ньому і много людяности, жалости…
— Так, так, — затакали головою нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што убив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.
— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.
— А я… я… я його більше нигда-шуга і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би умудрився завести всю нашу фамилію прямо у пекло огненне…
…Видно провидінню було угодно вберегти нашу колоритну сімейку від такого шаленого поводиря, як я, бо…
Якогось вечора до оселі завітала агрономка Катерина і з щирою українською одвертістю заявила: якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгоспного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуться з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.