Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:

— Так, справді я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.

— А мене Катерина, — подала руку агрономка.

— Ти позирайся… навіть ім’я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю…

Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.

— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.

— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері і провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.

Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі, як правило, ставлять у церквах. І що дивно: кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям — голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього у кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшуючі мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи, загадкові люди із пророчим світлом у очах.

— Це неймовірно!.. Як вам вдається?!.. Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.

— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.

— Немає слів! — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!

— Мені дуже приємно і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною, ніжно-трепетною і довірливою посмішкою — такої посмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.

— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?

— Чула… мені Вчитель розповідав… дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. В ньому я побачила картини Чюрльоніса… І тоді так само була вражена!

— Ми несхожі… — тихо сказали мамка. — Ми просто з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.

— Як, хіба ви із Прибалтики? — перебила Катерина.

— Ні, звичайно, що ні… Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.

Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба — хоч до рани прикладай. Проте, коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, тоді вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.