Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа… Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і величезна хвиля, могутній жовто-сяючий вал піднявся аж до небес і накрив Мукачево і всі довколишні простори — і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір і коли розтікалися навкруги, були густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.

Запахи стиглих слив-бистриць мали синьо-темні барви і пролітали над землею блакитними нитками бабиного літа… І ці синьо-блакитні барви до щемкого клубня у горлі пахли закарпатськими весіллями, хрестинами, храмовими святами і лункими голосами церковних дзвонів.

І нарешті — кукурудзяні качани! Ні, ліпше — качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три… Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.

Мені ж чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять в рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі і бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли. І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше перестаралися: навіть половини краденого не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі і ми вирушили польовою стежиною додому — нянько попереду, я позаду. І тут!.. Десятки літ пройшло, а я й досі не можу збагнути і собі пояснити, що зі мною почало коїтися в ту мить: чи, може, від краси побаченого і уявленого в осінній ночі, а може, й від ляку темряви — мені закортіло заспівати. Ні, сказати просто «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.

— Няньку, я хочу заспівати, — заскімлив я.

— Што, што — пісяти хочеш? — недочули нянько.

— Ні, співати… співанку… співати… — захникав я.

— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… от в очах і заспівають усі звізди небесні! — просичали нянько.

Але від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття: якщо зараз не заспіваю — без драбини вискочу на небо, або вмру одразу від розриву серця.

Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона: