Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла Маркса, што можете нам сказати? — вже обережніше знов запитав секретар парторганізації.
Фіскарошка випрямилась і, осяяна ідейним натхненням, гордо підняла голову.
— Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то буду перед вами чиста, як росиця, — заявила твердо. — Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду!
За столом прошелестів здивовано-напружений шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорвало і понесло:
— Усі в Палестині думають, што Карл Маркс — то порядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться. Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка видурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не косила, а співала, як дівка… А скільки раз підбивав мого сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо сам не міг вшитко нараз прицубрити. Я вам кажу, люди добрі: што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс — то єдна злодійська банда.
Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала щось коментувати помежи собою, якось аж закам’яніла. Особливо дивне враження справляли мукачівські партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії. Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи збігле… ненормальне… Тут живуть люди усі з мухою у носі: вони уже давно частини села, околиці і присілки нарекли Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Аргентиною… А поміж собою наліпили один одному прізвиська історичних знаменитостей… От і двоюрідний брат товаришки Марії Семен Лилик має кличку Карл Маркс.
— Можете бить свободной, — сказав нарешті Фіскарошці по-військовому суворий чоловік у гімнастерці.
— Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала, як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі Кларі Цеткіній! І та наохтема лишилася дівкою із малим копильцьом.
— Доста, доста Марько! Ідіть лем ви, до мари, звідси! — підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс Фіскарошку за двері.
— Но што, Марько солодка? — підскочив, як гумовий їжак, Соломон. — Не мучили?
— Кого, мене? — показала погрозливо на себе Фіскарошка. — Лем би попробували — у мене язик не в гузиці спрятаний.
— А што тебе звідали?
— Та… про мого братця… про Карла Маркса…
— І што?
— Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі розказала про того жівана й курваша… Ой, я єдна, Мішку золотий, перед сов’єтською властю не буду брехати! — чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.
За дверима начальство довго щось сперечалося і нарешті запросили Соломона. Видно, партєйні пани, обпікшись на Фіскарошці, вже не хотіли перевертати в гробу своїх червоних вождів і тому Соломонові задали питання, так би мовити, регіонального характеру:
— Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходилась комуністична партія Закарпаття під час війни? — спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигляду жінка.
Дід швидко-швидко закліпав і подивився на мукачівську пані такими очима, ніби йому показали рогатого мацура. Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово засмикався і почав дідові потайки показувати похапливо пальцем на підлогу: мовляв комуністична партія Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів підказку і по-своєму радісно вигукнув:
— Під час війни закарпатська комуніштична партія була у підвалі!
Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон збагнув, що ляпнув, можливо, не те і знічено додав:
— Но та тогди могла бути і у пивниці. А што, хіба погано? — запитав сам у себе. — У пивниці тоже мож вижити — вино, крумплі, а десь і шовдарь заваляється… Бо ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде война… Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити… авать і в перебачницю попасти…
Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку партєйне начальство забракувало ідею створення колгоспу на Небесі. Проте пішли іншим шляхом: із нашого присілку створили садовиноградний відділок і приєднали його до бразільського колгоспу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку… Звали її Катериною. Тому, звісно, одразу й отримала сільське прізвисько — імператриця Катерина II. Не відаю, як виглядала справжня російська імператриця, але наша агрономша була воістину царицею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям — вона не просто зводила із розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Наші сільські дівчата із заздрістю називали Катерину поміж собою «руська княгиня». Хоча і говорила агрономша по-українськи, бо, як я потім довідався через багато літ, «руська княгиня» була родом із Східної України. Проте для закарпатців усі, хто приїздив із-за Карпат, були руськими. Катерина прибула до нас серед тисячі інших спеціалістів, як тоді говорили, для зміцнення місцевих кадрів.