Марш Радецького та інші романи

— Я тобі дещо приніс, — признався він так, наче мав сказати: «Я для тебе дещо вкрав!».

Враз йому подумалося, що дарма він грає чужу роль, роль світської людини. І лише тієї миті, як уже тримав свій дарунок у руці, йому спало на думку, що він, звичайний лейтенант, смішний із таким дорогим дарунком, що цей разок перлин його принижує, а її, багату жінку, можливо, образить. І він сказав:

— Я прошу вибачити мені це! Я мав купити якусь дрібничку, але… — І більше нічого не придумав. І почервонів. І опустив очі.

Ох, він не знав жінок, які вже бачать наближення старості, бідолашний лейтенант Тротта! Він не здогадувався, що вони приймають кожний подарунок як чарівний дар, який повертає їм молодість, і що їхні розумні, тужні очі все оцінюють цілком інакше! Адже пані фон Таусіґ любила цю його безпорадність, і що дужче проступала його юність, то молодша ставала й вона сама! Отож розумна й жагуча, вона кинулася йому на шию, поцілувала як власну дитину, заплакала, тому що мала його втратити, засміялася, тому що він ще був при ній, і трішки — тому, що перли були такі гарні, й крізь рясний, розкішний потік сліз промовила:

— Ти такий милий, такий милий, мій хлопчику!

Вона тут-таки пошкодувала, що сказала це, а надто слова «мій хлопчику». Бо вони робили її старшою, ніж вона тієї миті насправді була. На щастя, вона враз помітила, що він так запишався, наче дістав нагороду з рук самого цісаря. «Він надто молодий, щоб зрозуміти, яка я стара!» — подумала вона…

Проте, щоб знищити свій справжній вік, стерти його, втопити в морі своєї жаги, вона охопила плечі лейтенанта, чий молодий і теплий стан уже починав бентежити її руки, й потягла його до канапи. Вона накинулася на нього з її невтоленним жаданням бути молодою. Жага била з неї потужним полум’ям, скувала лейтенанта і уярмила його. Її блискучі очі вдячно і блаженно пестили молоде чоловіче обличчя, що схилилося над нею. Самий уже його вигляд відмолоджував її. І її палке жадання залишатися вічно юною жінкою було не менше від її жаги в коханні. На якусь хвилину їй здалося, що вона ніколи не пустить від себе цього лейтенанта. Одначе за мить вона сказала: