Марш Радецького та інші романи

І цісар з’явився. Восьмеро сніжно-білих коней везли його повіз. Верхи на конях, у гаптованих золотом чорних лівреях і в білих перуках сиділи двірські лакеї. Вони скидалися на богів, а були тільки слугами напівбогів. Обабіч повозу їхало по двоє угорських ляйб-гвардійців із жовто-чорним хутром пантер через плече. Вони нагадували вартових під мурами Єрусалима, священного міста, чиїм королем був цісар Франц Йосиф.

Цісар був у сніжно-білій уніформі, добре відомій з усіх поширених в імперії портретів, і з велетенським султаном зелених павичевих пер на капелюсі. Пера стиха гойдалися па вітрі. Цісар усміхався на всі боки. Усміх сяяв на його старечому обличчі, як маленьке сонце, що його він сам створив. Від собору святого Стефана ударили дзвони — римська церква вітала римського цісаря німецької нації. Старий цісар висів із повозу і пружним кроком, що його вславили всі газети, мов простий смертний, зайшов до собору під гучний гомін дзвонів. Римський цісар німецької нації.

Жоден лейтенант цісарсько-королівського війська не годен був би спостерігати всю ту церемонію байдуже. А Карл Йозеф належав до найчутливіших. Він бачив золотий блиск, що розходився від процесії, і не чув похмурих змахів крил шулік. Бо вони вже кружляли над двоголовим орлом Габсбурґів, ті шуліки, його браття-вороги.

Ні, світ не гинув, усупереч пророцтвам Хойницького, тут ти бачив на власні очі, що він жив! Широкою Рінґштрасе йшли мешканці цього міста, радісні піддані його апостольської величності, усі чисто — ніби люди з його цісарського двору. І все це місто було ніби велетенським дворищем цісарського палацу. Несхитно стояли біля брам старезних замків швейцари в лівреях, зі своїми жезлами, — ці боги серед лакеїв. Чорні карети на високих і шляхетних колесах з ґумовими шинами й тонкими спицями зупинялись перед брамами. Коні легенько черкали копитами по брукові. Урядовці в чорних трикутних капелюхах, із золотими комірами і вузькими шпагами при боці, гордовиті й упрілі, виходили з процесії. Школярки в білих убраннях, з квітками в косах і свічками в руках, верталися додому, затиснені між врочистими татом і мамою, неначе їхні втілені, ледь злякані й, може, навіть трохи побиті душі. Над ясними капелюшками ясних пань, що, наче на мотузочку, водили прогулювати своїх кавалерів, напиналися легенькі балдахінчики парасольок від сонця. Сині, брунатні, чорні, з золотим і срібним візерунком однострої снували, мов дивовижні деревцята й інші рослини, вихоплені з якогось південного саду й знову напрямлені на далеку батьківщину. Чорне полум’я високих капелюхів зблискувало над ревними й червоними обличчями. Барвисті шарфи, ці веселки бюргерів, лежали на широких грудях, жилетках і черевах. Ось посунули двома широкими колонами, перетинаючи Рінґштрасе, ляйб-гвардійці в білих пелеринах на червоній підбивці й білими плюмажами на шоломах, з осяйними алебардами в руках, — і трамваї, фіакри, ба навіть автомобілі зупинялись перед ними, як перед давно знайомими примарами історії. На перехрестях і на рогах вулиць гладкі, обіпнуті десятком фартухів квітникарки (міські сестри фей) поливали з темно-зелених лійок свої яскраві букети, благословляли усміхненими поглядами закохані парочки, що минали їх, в’язали в пучечки конвалії й без угаву мололи своїми старими язиками. Виблискували золоті шоломи пожежників, що прийшли були поглянути на видовище, — весело застерігаючи про небезпеки й катастрофи. Пахло бузком і глодом. Міський гамір не заглушував свисту чорних дроздів у садках і співу жайворонків попід небом. Усе те разом світ висипав на лейтенанта Тротту. Він сидів у повозі поряд своєї подруги, він кохав її і повертався, як йому здавалося, з першого щасливого дня свого життя.