Марш Радецького та інші романи

День, коли Тротта від’їздив назад до свого гарнізону, був сумний, ще й видався похмурий. Лейтенант ще раз пройшовся вулицями, якими два дні тому проходила процесія. Тоді, думав лейтенант (тоді — думав він), він одну коротку годину пишався собою і своїм фахом. А сьогодні думка про повернення невідчепно йшла за ним, як вартовий за арештантом. Уперше обурився лейтенант Тротта проти військового закону, що панував над його життям. Він був слухняний з раннього дитинства. І він більше не хотів бути слухняним. Щоправда, він зовсім не знав, що означає воля, проте відчув, що вона має різнитися супроти відпустки десь так, як війна різниться супроти маневрів. Це порівняння спало йому на думку тому, що він був солдат (і тому, що війна — то солдатська воля). Йому подумалося, що амуніція, необхідна для волі, — то гроші. А та сума, що він мав у кишені, нагадувала радше холості набої, якими бахкають під час маневрів. Чи мав він узагалі бодай що-небудь? Чи міг він дозволити собі волю? Чи його дід, герой Сольферіно, залишив по собі який статок? Чи він, лейтенант, колись успадкує його по батькові? Ніколи доти такі розмірковування не були йому знайомі! Тепер вони налетіли на нього, мов зграя небачених птахів, угніздилися в його мозкові й невгамовно били крилами. Тепер він чув усі бентежні голоси величезного світу. Відучора він знав, що Хойницький цього року збирається покидати свою батьківщину раніше, ніж завжди, і що цього тижня від’їздить із подругою десь на південь. І Тротта спізнав ревнощі до приятеля, й вони подвійно його присоромили. Він їхав на північно-східний кордон. А ця жінка з приятелем їхали на південь. І той «південь», що до самої оцієї години був просто собі географічним поняттям, заграв усіма чарівними барвами незвіданого раю. Південь лежав у чужій країні! І ти дивись! — виходить, були в світі чужі країни, не підвладні цісареві Францу Йосифові Першому, які мали свої власні армії, з багатьма тисячами лейтенантів у великих і маленьких гарнізонах. У тих чужих країнах ім’я героя Сольферіно нічогісінько не важило. І там також були монархи. Й ті монархи мали власних рятівників свого життя… Такі думки вносили в душу молодика страшенне сум’яття; для лейтенанта монархії вони були так само приголомшливі, як для нашого брата міркування, приміром, про те, що Земля — тільки одне з мільйонів небесних тіл, що на Молочному Шляху є ще сила-силенна сонць, і кожне те сонце має своїх супутників, і що, отже, ти й сам — вельми жалюгідний індивід, щоб не сказати просто й грубо: копичка лайна!

Від виграшу в лейтенанта залишилося ще сімсот крон. Знов податися до якоїсь гральної зали він не наважився, не лише з остраху перед тим незнайомим майором, якого, можливо, командування призначило для нагляду за молодими офіцерами, а ще й зі страху перед спогадом про свою боягузливу втечу. Ох, він добре знав, що ще сотні разів миттю покине гральну залу, скоряючись наказові чи натякові старшого званням. І, мов хвора дитина, Тротта з якоюсь насолодою віддався болючому усвідомленню, що він не здатен загнуздати своє щастя. Він страшенно жалів себе! під ту годину він відчував утіху від жалю до самого себе. Він випив кілька чарок горілки і відразу змирився зі своїм безсиллям. І як ото людині, що йде до в’язниці або в монастир, здалися лейтенантові геть не потрібні гроші, які він мав при собі, обтяжливі й зовсім зайві. Вирішивши негайно їх витратити, він подався до крамниці, в якій батько купив йому срібну табакерку, й вибрав разок перлин для своєї подруги. З квітами в руці, перлинами в кишені й зі скорботним виразом обличчя постав він перед пані фон Таусіґ.