Марш Радецького та інші романи

Та й насправді, життя його ніби щойно починалося. Він навчився пити вино, після того як пив на кордоні саму лишень «дев’яностоградусну». Він зі своєю дамою обідав у славнозвісному ресторані, де господиня була велична, мов та королева, а зала ясна і врочиста, наче храм, шляхетна, мов палац, і мирна, як хатина. Тут, за своїми постійними столами, обідали ясновельможні панове, і кельнери, які їх обслуговували, видавалися їм рівнею, і здавалося, ніби гості й офіціанти через певні часові проміжки мінялись одні з одними місцями. І кожен знав іншого на ім’я, мов брат брата, а віталися вони один із одним, неначе князь із князем. Тут знали всіх: молодих і старих, добрих вершників і кепських, галантних кавалерів і гравців, гульвіс і скнар, честолюбців, щасливчиків, спадкоємців стародавньої, освяченої традицією і введеної в приказку, всюди шанованої дурості, а також розумників, що завтра мали прийти до влади. Тут чутно було тільки легесенький, добре вихований стукіт виделок і ложок та веселенький шепіт трапезувальників, що його ледь чує той, кому він адресований, зате легко розгадує тямкий сусіда. Розливали своє мирне сяйво білі скатертини, крізь високі, запнуті шторами вікна сочився в залу мовчазний день, з пляшок із тихим дзюркотом лилося вино, а хто хотів підкликати кельнера, тому досить було тільки звести очі. Бо в цій добропорядній тиші навіть помах вій було краще чути, ніж десь-інде вигук. Еге ж, так почалося те, що Тротта називав «життям» і що на той час, може, таки й було життям: прогулянка в блискучому повозі, серед густих пахощів дозрілої весни, обіч жінки, яка тебе кохає. Кожен її ніжний погляд, як йому здавалося, потверджував його юначу певність того, що він — прекрасний чоловік, наділений багатьма чеснотами, й навіть «пречудовий офіцер» — у тому значенні, в якому цей вираз вживають військові. Йому згадалося, що він майже все своє життя був невеселий, несміливий, можна сказати — озлоблений. Але такому, яким, на його думку, він пізнав себе тепер, йому несила було зрозуміти, чому він усе був невеселий, несміливий і озлоблений. Смерть, побачена зблизька, злякала його. А проте навіть у тужливих думках, звернених до Катарини й Макса Деманта, він тепер знаходив якусь насолоду. Як на нього, він дізнав, почім ківш лиха. Він заслуговував пестливих поглядів вродливої жінки. Однак він час від часу поглядав на неї з певним острахом. Чи не було з її боку лише примхою, взявши його з собою, мов хлоп’я, подарувати йому кілька гарних днів? Цього не можна було стерпіти. Він був, як уже пересвідчився, прекрасний чоловік, і той, хто його кохав, мусив кохати без останку, чесно й до самої смерті, як нещасна Катарина. А хто знає, скільки чоловіків у думці оцій вродливій жінці тоді, коли їй здається, чи коли вона прикидається ніби кохає лише його? Чи він ревнував? Авжеж! Та ще й був безсилий щось удіяти, як він щойно признався собі. Він ревнував і не мав жодної змоги лишитися тут або ж поїхати з цією жінкою десь далі, утримати її біля себе, скільки йому забагнеться, і пізнати її й здобути. Так, він був маленький, бідний лейтенантик, з п’ятдесятьма кронами, щомісяця одержуваними від батька, й мав борги…