Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Вже пізно, тобі треба йти!
— Завтра вранці?
— Завтра вранці!
Готельний портьє назвав одну гральну залу неподалік. Лейтенанта зустріли там із діловою ввічливістю. Побачивши кількох офіцерів, вищих званням, він завмер перед ними в належній поставі. Вони недбало кивнули йому головами, безтямно втупивши в нього очі, ніби взагалі не розуміли, що їх трактують як військових: неначе вони вже віддавна не належали до армії, а так собі просто носили уніформу та й годі, а цей зелений новачок взяв і збудив у них дуже далекий спогад про той дуже далекий час, коли вони ще були офіцерами. Вони тепер перебували в іншому, можливо, таємничішому, відтинку свого життя, і лише їхня уніформа та ордени ще нагадували їм про звичне, повсякденне існування, яке завтра, з настанням дня, почнеться для них знов. Лейтенант перелічив свою готівку, вона становила сто п’ятдесят крон. Він поклав, як звичайно робив капітан Ваґнер, п’ятдесят крон до кишені, а решту — в портсигар. Якийсь час він сидів біля однієї з двох рулеток, не роблячи ставки, — карти він знав погано й не наважився сісти за них, — він був цілком спокійний і сам дивувався зі свого спокою. Капітан дивився, як червоні, білі, сині купки фішок зростали, танули, присувалися то до одного, то до іншого. Проте йому не спадало на думку, що він, власне, прийшов сюди задля того, щоб побачити, як усі фішки перемандрують до нього. Нарешті він наважився зробити ставку, так ніби з обов’язку. Він виграв. Поставив половину виграшу і виграв знову. Не дивився ні на масть, ні на числа і ставив байдуже, навмання. Виграв. Поставив увесь виграш. Виграв учетверте. Якийсь майор кивнув йому. Тротта підвівся. Майор:
— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.
— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.
Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.
Було вже пізно й так тихо, що кроки поодиноких перехожих чулися навіть із дальших вулиць. На вузенькій смужці неба, обмежованій з обох боків високими будинками, мирно блимали далекі зорі. Якась темна постать виринула з-за рогу й попростувала назустріч лейтенантові. Перехожий заточувався, він був п’яний. Лейтенант відразу його впізнав. То був маляр Мозер, що робив свій звичний обхід нічного міста, з текою і в капелюсі з обвислими крисами. Він приклав одного пальця до капелюха й почав пропонувати свої роботи:
— Дівчата в усіх поставах!
Карл Йозеф зупинився. Він вирішив, що сама доля послала йому назустріч художника Мозера. Він не знав, що вже впродовж багатьох років професора щоночі о тій самій годині можна було здибати на вулицях міста. Тротта вийняв із кишені заощаджені п’ятдесят крон і подав старому. Лейтенант зробив це, неначе скоряючись чиємусь безмовному наказові. «Жити отак, як він, як він! — подумав лейтенант. — Він цілком щасливий, і він має цілковиту рацію!» Але тієї ж миті злякався тієї думки. Почав шукати підстав — чому саме художник Мозер повинен мати рацію? Не знайшов їх, злякався ще дужче і вмить відчув спрагу — спрагу пияка, що є водночас спрагою душі й тіла. Коли ти раптом починаєш бачити гірш за короткозорого і чути гірше від глухуватого. Треба негайно, тут-таки випити чарчину. Лейтенант обернувся, затримав художника Мозера й сказав:
— Де б нам випити?
Неподалік була нічна пивничка. Там подавали сливовицю, що, на жаль, була на двадцять п’ять відсотків слабша за «дев’яностоградусну». Лейтенант із художником сіли й заходилися коло випивки. Помалу Тротта зрозумів, що він далеко не господар свого щастя, далеко не прекрасний чоловік, наділений всілякими чеснотами, а навпаки, бідний, нещасний та ще й повний жалю, що так покірно скорився якомусь там майорові, який не дав йому виграти сотню тисяч. Ні! Він не створений для щастя! Пані фон Таусіґ, і той майор з гральної зали, і всі взагалі, всі чисто сміються над ним. Лише цей один, цей маляр Мозер (от уже його спокійно можна назвати другом!) щирий, чесний і вірний. Треба йому признатися! Цей прекрасний чоловік — єдиний і давній батьків приятель. Не треба його соромитися. Він змалював діда! Лейтенант глибоко вдихнув, ніби сподіваючись разом з повітрям увібрати й мужність, і сказав: