Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
«Ну певно, чом би й ні! — сказали самі собі офіцери. — Він був у кавалерії, він може вступити й до академії генштабу! Він, безперечно, складе іспити й навіть дістане звання генерала поза чергою, бувши такого віку, коли наш брат ще тільки стає капітаном і може хоч трохи розвернутися. Ну то не зашкодить йому побувати в завтрашньому шарварку!»
Наступного дня він мав виступити рано-вранці. Бо армія сама регулювала плин часу. Вона хапала час і ставила його на те місце, яке належало йому, за військовими мірками. Хоча «підривних дій» очікували аж опівдні, лейтенант Тротта вже о восьмій ранку крокував широкою, курною дорогою. За рівненько викладеними на певній відстані одна від одної рушничними пірамідками, водночас і мирними, й небезпечними на вигляд, лежали, стояли й ходили солдати. Виспівували жайворонки, сюрчали коники, дзуміли комарі. На полях оддалік видно було селянок у яскравих хустках. Жінки співали. І часом солдати, що народилися в тутешнім краю, відповідали їм тими ж піснями. Вони б гаразд добрали, що треба робити там, на полі! А чого вони чекають тут, солдати не розуміли. Чи це вже війна? І вже сьогодні опівдні доведеться померти?
Поблизу був невеличкий сільський шинок. Туди й подався лейтенант Тротта випити «дев’яностоградусної». У низенькій хаті було повно людей. Лейтенант зрозумів, що тут сидять робітники, які опівдні мали зібратися перед фабрикою. Усі заніміли, коли він зайшов до шинку, брязкаючи острогами і наводячи страх усім своїм обладунком. Він зупинився коло шинквасу. Поволі, аж надто поволі порався шинкар коло пляшки зі склянкою. За спиною в Тротти залягло мовчання, страшезна гора мовчання. Він одним духом спорожнив склянку. Лейтенант відчував, що всі вони чекають, поки він знов опиниться надворі. І йому хотілося сказати їм, що він тут Богу душу винен. Та йому було незмога ані щось їм сказати, ані відразу піти собі. Тротта не хотів наганяти на людей страх і випив одну за одною ще кілька чарок. Присутні все мовчали. Може, вони робили там, за його спиною, один одному якісь знаки? Він не обернувся. Нарешті лейтенант рушив геть із шинку, і йому здавалося, наче він пробирається поміж твердими скелями мовчання й сотні поглядів, немов похмурі списи, впиваються йому в потилицю.
Коли лейтенант Тротта знов дістався свого рою, йому здалося необхідним скомандувати: «Шикуйся!», хоч була ще лишень десята година. Він нудився, а його вчили, що нудьга деморалізує військо, муштра ж підносить солдатську моральність. За мить його рій стояв перед ним вишикуваний у дві шереги, згідно зі статутом, і Карлові Йозефу чи не вперше в його солдатському житті здалося, що слухняні солдатські руки й ноги — то лише мертві частини мертвих машин, які нічого не виготовляють. Рій стояв непорушно, всі солдати затамували подих. І лейтенантові Тротті, який щойно в шинку відчував у себе за спиною важке й понуре мовчання робітників, нараз стало зрозуміло, що існують два види тиші. А може, подумав він, існує багато видів тиші, як існує багато видів гомону. Коли він зайшов до шинку, ніхто не скомандував робітникам: «Шикуйся!». Проте вони враз замовкли. І з їхнього мовчання струмувала темна й безгучна ненависть, як інколи з важких і безмежно мовчазних хмар струмує мовчазна електрична напруга неминучої громовиці.
Лейтенант Тротта дослухався. Проте з мертвого мовчання його непорушного рою не струмувало нічогісінько. Одне скам’яніле обличчя стриміло біля іншого. Більшість тих облич трохи нагадували обличчя його денщика Онуфрія. Широкі роти й важкі губи, що ледве стулялися, і вузькі, ясні, безживні очі. І поки він, бідолашний лейтенант Тротта, стояв отак перед своїм роєм під склепінням осяйного блакитного дня раннього літа, серед співу жайворонків, сюркоту коників і дзуміння комарів, найдужче чуючи серед усіх голосів ранньої днини мертве мовчання своїх солдатів, у ньому міцніла певність, що йому тут не місце. «А де ж тоді, власне, мені місце? — питав він себе, тимчасом як рій чекав на подальшу команду. — Де? Уже ж не серед тих, що сидять там, у шинку! Може, в Сиполі? Серед батьків моїх батьків? Може, мої руки призначено задля плуга, а не задля шаблі?» І лейтенант далі тримав своїх солдатів у непорушній поставі «струнко!»
— Вільно! — скомандував він нарешті. — Скласти рушниці! Розійдись!
І все знову стало, як було. За пірамідами рушниць лежали солдати. З далеких полів долинав спів селянок. І солдати відповідали їм тими ж таки піснями.
З міста прибула жандармерія, два посилені патрулі, на чолі з окружним комісаром Гораком. Лейтенант Тротта знав його. Сілезький поляк, хвацький танцюрист, чоловік спритний і простодушний водночас, він усім нагадував свого батька, дарма що того ніхто не знав. А батько його був листоноша. Сьогодні окружний комісар був убраний в уніформу, темно-зелену, з фіолетовими закаврашами, і при шпазі. Його куценькі біляві вусики скидалися на ясні пшеничні колоски, а від рум’яних повних щік навіть на відстані пахтіло пудрою. Він був веселий, як недільний день чи як парад.