Голодні ігри

До речі, де мішок? На арені вже досить світла, тож я зняла окуляри. Співали пташки, сповіщаючи про ранок. Хіба не пора? Я запанікувала. Може, я прийшла не туди, куди слід? Але ні, я пам’ятала, як Клавдій Темпл-сміт оголошував бенкет біля Рогу достатку. Ось він. Ріг достатку. І я тут. Де ж бенкет?

Щойно перший промінь сонця освітив Ріг достатку, як на галявині почувся рух. Земля біля Рогу розділилася навпіл, і на арені з’явився круглий стіл, вкритий білосніжною скатертиною. На столі лежало чотири пакунки: два великі чорні з цифрами «2» й «11», середніх розмірів зелений із цифрою «5» і зовсім крихітний оранжевий, — я б легко змогла його нести, прив’язавши до зап’ястя, — гіа якому має бути цифра «12».

Тільки-но стіл опинився в потрібному місці, з-за Рогу достатку висковзнула якась постать, ухопила зелений мішечок і втекла. Лисяча Морда! Треба віддати їй належне за таку розумну й ризиковану ідею! Всі інші причаїлися навколо галявини, чекаючи на слушний момент, готуючись до нападу, оцінюючи ситуацію, а вона взяла своє — і зникла. Ми потрапили в її пастку, ніхто не хотів переслідувати Лисячу Морду, поки його власний мішок так беззахисно лежить на столі. Лисяча Морда навмисне залишила всі інші мішки, знаючи, що візьми вона чужий — її одразу ж почнуть переслідувати. Такою повинна була бути моя стратегія! Поки я приводила до ладу розбурхані почуття: здивування, захоплення, лють, заздрість, розчарування, — рудоволоса вже добігала до лісу, й у неї годі було поцілити. Що ж. Я завжди боялася інших, але, можливо, саме Лисяча Морда — мій справжній суперник.

Вона вкрала в мене час, тому що тепер стало цілком очевидно, що наступною до столу повинна підійти я. Якщо це буде якийсь інший трибут, він може просто вхопити мій мішечок і втекти. Ні секунди не вагаючись, я кинулася до столу. Небезпеку я відчула ще до того, як побачила. На щастя, перший ніж просвистів праворуч від мене, тож я почула, виставила руку і відбила його луком. Я розвернулася, натягнула тятиву й пустила стрілу просто в серце Клівії. Вона вчасно ухилилася й уникла фатальної рани, але стріла все-таки зачепила її ліве передпліччя. На жаль, вона метає ножі правою рукою, але принаймні це трохи її сповільнить. Поки вона витягала стрілу й оглядала рану, я помчала далі, автоматично підготувавши наступну стрілу, як справжній професіонал.

Я підбігла до столу, пальці потягнулися до маленького оранжевого мішечка. Рука пірнула під зав’язку, й мішечок повис на моєму зап’ясті — він був зовсім маленький, куди ще мені його подіти. Я розвернулася та приготувалася стріляти, коли в повітрі просвистів другий ніж. Його гостре лезо розітнуло мені праву брову, лишивши глибоку рану, з якої хлинула кров. Вона збігала мені по обличчю, заливала очі, затікала в рот, я відчувала різкий металевий присмак власної крові. Я хитнулася, але все-таки спромоглася послати стрілу в напрямку ворога. Та ще до того, як опустити руку, я знала, що змажу. А тоді Клівія кинулася на мене, повалила на землю й притиснула до землі колінами.