Голодні ігри

— Гадаю, що так, — відповіла я. — А що?

— Я просто намагаюся уявити цю картину, — мовив він задумливо. — Тепер я розумію, чому той день став найщасливішим у твоєму житті.

— Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею, — сказала я.

— Еге ж, звісно, я мав на увазі саме це, а не ту радість, яку ти подарувала сестрі, котру любиш так, що замість неї опинилася тут, — зауважив Піта сухо.

— Коза таки окупилася. Ще й принесла чималий прибуток, — відповіла я зверхньо.

— Що ж, їй не залишилося нічого після того, як ти врятувала їй життя, — мовив Піта. — Я також збираюся розрахуватися.

— Справді? Нагадай, будь ласка, в що ти мені обійшовся? — запитала я.

— Я завдав тобі чимало клопоту. Але не хвилюйся. Це окупиться, — сказав він.

— Не мели дурниць, — мовила я. І торкнулася його чола. Температура знову підвищилася. — Жар начебто спадає,— обманула я.

Звук сурем налякав мене. Я миттю підхопилася на ноги й кинулася до виходу, адже не хотіла проґавити повідомлення. Як я й підозрювала, мій новий щирий друг Клавдій Темплсміт запрошував нас на бенкет. На щастя, ми не голодні, і я зовсім не надала ваги його пропозиції, коли раптом Клавдій сказав:

— Заждіть. Дехто з вас, мабуть, одразу відхилив моє запрошення. Але це не звичайний бенкет. Кожен із вас у відчаї: йому потрібна одна-єдина річ…

Так, я у відчаї. Мені потрібні ліки, щоб зцілити Піту.

— Кожен із вас знайде це щось на світанку біля Рогу достатку в мішечку з номером вашого округу. Подумайте двічі, перш ніж відмовитися від такої можливості. Для декого з вас це — останній шанс, — мовив Клавдій.

А тоді замовк. Його слова повисли в повітрі. Піта схопив мене за плече, і від несподіванки я аж підскочила.

— Ні,— буркнув він. — Ти не ризикуватимеш життям заради мене.

— А хто сказав, що я збиралася? — мовила я.

— Отже, ти не підеш? — запитав Піта.

— Звісно, не піду. Сам тільки подумай. Невже я добровільно здам себе в руки Катона, Клівії і Трача? Не будь дурненьким, — сказала я, підштовхуючи його назад на лежанку. — Завтра я дам їм можливість позмагатися одне з одним, і коли ми побачимо, чия світлина з’явиться ввечері на небі, складемо новий план.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Катніс. Навіть не знаю, як тобі вдалося вижити, — і передражнив мене: — «Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею… Жар начебто спадає… Звісно, не піду…»

Він похитав головою.

— Ніколи не' грай у карти — програєш усе до решти, — мовив він.;

Від люті моє обличчя побагровіло.

— Гаразд. Я піду, і ти не зможеш мене зупинити!

— Я піду з тобою. Здолаю принаймні частину шляху. Я не доплентаюся до Рогу достатку, але якщо кричатиму

гучно, хтось обов’язково почує мене і прийде добити,-

сказав Піта.

— Зі своєю ногою ти не здолаєш і сотні кроків, — відповіла я.

— Тоді я повзтиму, — сказав Піта. — Якщо підеш ти, я також піду.

Він був достатньо впертий і, мабуть, достатньо дужий, щоб дотримати слова. Навіть якщо інший трибут його не знайде, то це може зробити хижак. А Піта не в силі захиститися. Мабуть, мені доведеться завалити його камінням у печері. Але хто знає, до чого призведе перенапруження, коли він почне розбирати каміння?..