Голодні ігри

— Не так скоро, гаразд? — мовив він. — Тепер дозволь мені потурбуватися про тебе.

Здається, у мене не було іншого вибору. Піта почав годувати мене маленькими шматочками м’яса і родзинками, а ще я випила море води. Він розтер мені ноги і замотав їх у свою куртку, а потім по саму шию вкутав мене у спальний мішок.

— Твої черевики та шкарпетки досі вологі, та й погода несприятлива, — сказав він.

Знадвору долинув гуркіт грому, і крізь щілину в камінні я побачила, як величезна блискавка розітнула небо

навпіл. У кількох місцях стеля протікала, але Піта спорудив над моєю головою щось на зразок навісу, закріпивши на стелі шматок плівки.

— Цікаво, навіщо ця негода? Я маю на увазі, хто мішень цього разу? — мовив Піта.

— Катон і Трач, — випалила я. — Лисяча Морда десь ховається у своїй норі, а Клівія… вона порізала мене, а тоді…— мій голос здригнувся.

— Я знаю, що Клівія мертва. Вчора ввечері бачив її світлину, — мовив він. — Це ти її вбила?

— Ні. Це Трач. Він проламав їй череп каменем, — відповіла я.

— На щастя, він не дістався до тебе, — мовив Піта.

Перед очима постали всі до одної сцени кривавого

бенкету, і мені стало зле.

— Він дістався, але відпустив мене.

Тепер, звісно, мені довелося Піті все розповідати: про вибух, про моє вухо, про Руту і про хлопця з Округу 1, і про хліб, і про те, як Трач повернув мені борг.

— Він відпустив тебе, тому що не хотів бути перед тобою в боргу? — запитав Піта. Він просто не міг у таке повірити.

— Так. А я й не очікувала, що ти зрозумієш. У тебе завжди всього було вдосталь. Але якби ти жив на Скибі, тобі не' довелося б нічого пояснювати, — мовила я.

— Навіть не намагайся. Вочевидь, я занадто темний, щоб таке зрозуміти, — віджартувався Піта.

— Це як із тим хлібом. У мене таке враження, що я на все життя тобі заборгувала, — мовила я.

— Хліб? Який хліб? Той, який я кинув тобі, коли ми були дітьми? — 1 сказав він. — Можеш про нього забути.

□

Я маю на увазі, ти ж урятувала мені життя, і тепер ми квити.

— Але ти не знав мене. Ми навіть жодного разу й словом не перекинулися. Окрім того, це був мій перший у житті подарунок, за який завжди важко розплачуватися. Якби ти не допоміг мені кілька років тому, мене б тут не було, — мовила я. — А все-таки — чому ти це зробив?

— Чому? Ти сама знаєш відповідь на це запитання, — відповів Піта. Я легенько похитала головою на знак незгоди. — Геймітч казав, що тебе буде важко переконати.

— Геймітч? — здивувалася я. — До чого тут він?

— Ні до чого, — відповів Піта. — Отже, Катон і Трач? Думаю, це вже занадто — сподіватися на те, що вони повбивають один одного?

Але Пітині слова ще дужче мене засмутили.

— Гадаю, ми б поладили з Трачем. Якби ми всі жили в Окрузі 12, то стали б друзями, — мовила я.

— Тоді будемо сподіватися, що його вб’є Катон, а не ми, — мовив Піта похмуро.