Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Легенький стукіт у двері відволік Зорія від невеселих роздумів. До кабінету зайшов підполковник Яруга.
— Дозвольте, Богдане Даниловичу, — бадьорий баритон колеги змусив Зорія остаточно повернутися в реальність.
— Та куди ж тебе діти, заходь, — полковник сів на своє місце, запропонував стілець Ярузі. — Що розкажеш приємного?
— Я вам телефоном учора коротко доповідав, що піймали Пацька. Зараз він у міліції. Працює з ним Симко. Поки що не знаю, як той поводиться і що вже стало відомо. Але,
думаю, от-от Петро Олександрович має вже хоч щось нам розповісти.
Наче підслухавши слова Яруги, зателефонував Симко.
— Богдане, привіт! У тебе не нарада? — голос міліціонера, як завжди, оптимістичний і впевнений.
— Привіт, Петре! Віктор у мене, Яруга. Якщо мова піде про Пацька й ти не проти, я увімкну гучний зв’язок.
— Вмикай, саме про цього ненормального я й хочу розповісти.
— Він уже й у тебе встиг щось накоїти? — Зорій натиснув клавішу на пульті, й із вмонтованого в ньому динаміка почувся голос Симка.
— Та ні, ще не встиг. Я б йому тут накоїв, хоч він і дебеленький. Просто вчора й сьогодні б’юсь як риба об лід — жодних результатів. Нічого, мовляв, не знаю, не робив, не бив, не чув, не був. Я його і так, і по-іншому — ні, і край. Та ще й поводиться грубо, нахабно. Якщо чесно, щось мені вже не дуже й віриться, що побиття олігархів — його робота.
— А ти чекав, що він від самого твого суворого вигляду заплаче й у всьому зізнається? Як учень молодших класів перед училкою, мовляв, вибачте, винен, більше не буду.
— Ну, ти, Богдане, й даєш! Та я вже запитував його по-всякому: і як улюблений викладач співів, і як суворий директор. Інтелігентно так, лагідно питаю, чи не ти, часом, до півсмерті прибив Миколу Яковича Назарова, а потім скалічив Юрія Володимировича Бойченка? А він як попре на мене матюки — скільки живу, таких не чув. Ну, я тоді, звичайно, трішки суворіше, мовляв, я тебе, сука, по-хорошому запитую, а ти тут, падло, згадуєш усіх моїх близьких родичів, та ще й не дуже чемно. А він підводиться з полу (ну, упав випадково) і знову як зарядить семиповерховими — жах. Одне слово — зовсім відсутнє виховання. Зараз його відвели в камеру, нехай полежить, подумає.
— Чому полежить? Петре, ти що, це ж терорист, а не кишеньковий злодій чи грабіжник! З ним треба по-іншому.
— Тоді забирайте його до себе, пригощайте кавою з цукерками й ведіть жалісливі теревені. Днів за три-чотири він уже зможе говорити.
— Зрозуміло, — Зорій нервувався. — Ми тут обговоримо ситуацію й скажемо, що робити далі. Поки що не чіпайте його.
Нехай собі трохи відпочине.
— Богдане, — промовив Петро Симко якимось зніченим голосом, — вибач, можливо, дійсно трішки переборщив. Ти навіть не уявляєш, як я ненавиджу всю цю шваль. Я б їх четвертував і колесував. Ти ж нечасто зустрічаєшся з цією мерзотою. Побачив би ти й послухав людей, що постраждали від грабіжників, насильників, шахраїв. А якщо вони ще й поводяться, як цей Пацько, тоді… А взагалі-то твоя правда: на пенсію мені пора. Годі, не можу більше.
— Припини, друже! — вже спокійно промовив Зорій. — Не треба так реагувати на тих покидьків. У нашому житті ще стільки місця для справжніх подвигів!..
— Ага, ще про піонерські гасла згадай: «Пионер — всем ребятам пример!»
— Гаразд, я ж сказав — припини. То поговоримо окремо. А зараз іди відпочинь. Певне, всю ніч того бідного Пацька дубасив?
— Та не чіпав я його. Справді. Так, трішки полякав. Але все ж таки я дещо узнав, — Симко зробив невеличку паузу, наче хотів набити ціну тому, що мав зараз повідомити. — Пацько каже, він прибув до Києва вже після того, як побили Миколу Яковича Назарова.
— Хай не бреше, — втрутився в розмову Яруга. — Пацько зник з Челябінська задовго до нападу на Назарова.
— А він і не заперечує, що в Україні вже давненько. Тільки наполягає на тому, що весь час перебував у Вінниці. Навіть назвав імена й адреси людей, у яких жив. Я вже надіслав письмові запити в обласне управління міліції, щоб знайшли декого й підтвердили алібі Пацька.
— Чому ж ти зразу про це не сказав? — запитав Зорій.
— Так ви ж напали на бідного мента, як на якогось рецидивіста чи вбивцю. А я ж усе, так би мовити, роблю для загальної справи.
— Гаразд, дякую тобі, Петре. У нас тут ще одна проблемка: маємо колегу з Росії, який прибув спеціально у справі Пацька. Що йому про це все розповідати? — сказав Зорій наче сам собі.