Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Він запускає руку до кишені й виймає ще один лист, із ксерокопією журнальної сторінки.
— Це надійшло до нашого офісу тижнів два тому. Я знайшов його у своєму кошику для вхідних паперів. Тоді я був зайнятий іншими випадками і не склав усе докупи. А згодом, коли ти запросила мене до себе, я миттю її розпізнав.
Вона вивчає лист, кидає погляд на ксерокопію. З кольорової сторінки на Лів дивиться її власна картина, яскраві барви якої змазані внаслідок роздруківки.
— «Архітектурний дайджест».
— Так. Гадаю, це звідти.
— Вони приходили робити репортаж про Скляний будинок, коли ми щойно одружилися, — вона підносить руку до губ. — Девід вважав, що це буде чудова реклама для його праці.
— Родина Лефеврів провела ревізію всього творчого доробку художника, у ході якої виявили зникнення кількох картин. Одна з них — «Дівчина, яку ти покинув». Але її історія після 1917 року не задокументована. Ти можеш розповісти, де ви придбали її?
— Безумство яке. Це сталося… Девід купив її в однієї американки. У Барселоні.
— Власниці галереї? У тебе є чек про купівлю картини?
— Можна сказати, що так. Але вона нічого не варта. Та жінка виставила її на вулицю і збиралася взагалі викидати.
Пол провів рукою по обличчю.
— Ти знаєш, хто була ця жінка?
Лів хитає головою.
— То було багато років тому.
— Лів, ти маєш згадати. Це дуже важливо.
І тут її прориває:
— Не пам’ятаю я! Ти не можеш так просто заявлятися сюди й казати, що я маю підтвердити права на мою власну картину лише тому, що хтось десь вирішив, що колись вона належала їм, мільйон років тому! Що це взагалі таке? — вона обходить навколо стола. — Я… у мене просто в голові не вкладається.
Пол затуляє руками обличчя. Потім піднімає голову й дивиться на неї.
— Лів, мені справді шкода. Це найгірший випадок, з яким я будь-коли мав справу.
— Випадок?
— Це те, чим я займаюся. Шукаю крадені твори мистецтва і повертаю їх власникам.
Вона з подивом чує, як невблаганно лунає його голос.
— Але ж картина не крадена. Девід купив її, чесно й законно. А потім подарував мені. Вона моя.
— Її викрали, Лів. Майже сто років тому, так, але викрали. Послухай, є й гарна новина: вони бажають запропонувати певну фінансову компенсацію.
— Компенсацію? Ти вважаєш, що річ у грошах?
— Я лише кажу…
Вона встає, підносить руку до брови.
— Знаєш що, Поле? Гадаю, тобі краще піти.
— Я знаю, що картина багато для тебе важить, але ти маєш зрозуміти.
— Правда. Я хочу, аби ти негайно пішов.
Їхні погляди схрещуються. Вона відчуває, як від неї розходяться невидимі смертоносні хвилі. Схоже, ще ніколи в житті вона не була настільки розлючена.
— Послухай, я спробую придумати, як урегулювати цю справу, щоб…
— Прощавай, Поле.
Вона проводжає його до порога і з тріском зачиняє за ним двері — так гучно, що, здається, цілий будинок ходором ходить у неї під ногами.
Їхній медовий місяць. Якщо можна це так назвати. Девід працював над новим конференц-центром у Барселоні — монолітною спорудою, в якій мали відбиватись і блакить небес, і мерехтіння морських хвиль. Лів пригадує легкий подив, викликаний пристойною іспанською Девіда, і своє зачарування тим, що він знав і робив і що відкрилося їй лише тоді. Щодня вони лежали вдвох у готельному ліжку, а потім блукали середньовічними вуличками Готичного кварталу і кварталу Борн, ховаючись у затінку, зупиняючись, аби випити мохіто, ліниво пригортаючи одне одного. Їхня шкіра була липкою від поту. Вона й досі пригадує його руку на своєму стегні. Він мав руки майстра. Завжди трохи розчепірював їх, ніби постійно тримав невидимі плани.
Вони саме обходили навколо площі Каталонії, коли почули голос тієї американки. Жінка горлала на трьох байдужих чоловіків і готова була розридатися, дивлячись, як вони з’являються на порозі панельного будинку і жбурляють меблі, предмети домашнього побуту й дрібні речі просто на землю перед житловим кварталом.
— Ви не можете так чинити! — кричала жінка.
Девід відпустив руку Лів і ступив уперед. Жінка — сухорлява пані середнього віку з яскравим білявим волоссям — видала короткий розпачливий вигук, коли з дому викинули крісло. Купка туристів зупинилась і спостерігала цю сцену.
— З вами все гаразд? — спитав він, узявши її під лікоть.
— Це все власник будинку. Він викидає речі моєї матері. Я постійно кажу йому, що мені нема куди їх покласти.
— А де ваша мати?
— Вона померла. Я приїхала сюди, щоб передивитися її майно, а він каже, що речі треба вивезти сьогодні. Ці люди просто скидають усе на вулицю, а я гадки не маю, що з цим робити.