Дівчина, яку ти покинув

— Знаєш, тобі треба зав’язувати з цим. Чотири роки — це вже забагато, щоб не…

— Я не хотіла, щоб він пішов. — Лів ковтає клубок, що підступив до горла. — Але він утік зі швидкістю блискавки.

Мо сміється і різко замовкає, щойно до неї доходить, що Лів не жартує.

— Він просто вибіг зі спальні, — їй байдуже, наскільки драматично це звучить: гірше, ніж зараз, їй уже не буде.

— До чи після того, як ти його завалила?

Лів робить ще ковток.

— Вгадай.

— О, чорт. Усе було настільки погано?

— Ні, все було фантастично. Ну, принаймні я так думала. Утім останнім часом мені просто не було з чим порівнювати.

Мо озирається, ніби шукаючи розгадку.

— Ти ж прибрала всі фотографії Девіда, так?

— Звичайно, прибрала.

— І в, так би мовити, вирішальний момент не називала його імені?

— Ні, — вона пригадує, як Пол обіймав її. — Я казала йому, що він змінив мою думку про саму себе.

Мо сумно хитає головою.

— О, Лів. Справи кепські. Ти щойно напоролася на Отруйного холостяка.

— Що?

— Такий собі ідеальний чоловік. Чесний, уважний, дбайливий. Тримається молодцем, доки не збагне, що ти теж до нього небайдужа. А тоді тікає світ за очі. Він, як криптоніт[56], притягує до себе певний тип самотніх, вразливих жінок. Таких, як ти, — Мо супить брови. — Одначе ти мене здивувала. Чесно, я не думала, що він з таких.

Лів кидає погляд на свою чашку. А тоді каже з легким відтінком виправдання:

— Можливо, це тому, що я трохи розповіла про Девіда. Коли показувала картину.

Очі Мо розширюються, і вона підіймає погляд до небес.

— Ну, я подумала, що можу бути в усьому відвертою. Він і так знає, що я пережила. І його начебто все влаштовувало.

Вона чує, як надтріснуто звучить її голос.

Мо встає й рушає до хлібниці. Вийнявши звідти шматочок хліба, вона складає його вдвоє й відкушує.

— Лів… не можна бути відвертою стосовно інших чоловіків. Жоден чоловік не бажає чути про те, яким фантастичним був його попередник, хай навіть мертвий. Ти б ще хвалебну промову виголосила під назвою «Грандіозні пеніси, які мені зустрічалися».

— Я не можу вдавати, що Девіда не було в моєму минулому.

— Звісно, але він не повинен бути для тебе ще й теперішнім, — і, впіймавши розлючений погляд Лів, Мо продовжує: — Сказати тобі правду? Ти наче в замкненому колі. У мене таке враження, що навіть коли ти не згадуєш Девіда, тебе так і тягне про нього поговорити.

Лише кілька тижнів тому це було би правдою. Але не тепер. Лів прагне рухатися далі. І хотіла робити це разом із Полом.

— Що ж. Тепер це вже неважливо, хіба не так? Я все зіпсувала. Не думаю, що він колись повернеться, — вона робить іще ковток кави. Гарячий напій обпікає їй язик. — Безглуздо було з мого боку на щось сподіватися.

Мо кладе руку їй на плече.

— Чоловіки — дивні створіння. Не міг же він не помітити, в якому ти розхристаному стані… О, чорт, мені вже час. Слухай, біжи на свою божевільну пробіжку. Я повернусь о третій і відпрошуся з ресторану. Скажу, що захворіла. І ми зможемо вдосталь полаятись і вигадати середньовічні кари для цих тупоголових, непостійних чоловіків. У мене нагорі є трохи пластиліну, з якого я ліплю ляльки вуду. Можеш приготувати коктейльні палички? Або шпажки? Все, я побігла.