Дівчина, яку ти покинув

— Мама була журналісткою, — пояснила жінка, дбайливо складаючи їх на кам’яній сходинці. — Її звали Луанн Бейкер. Пам’ятаю, як вона працювала з ними, коли я була ще маленькою.

— А це що? — Лів показала на маленький коричневий предмет. Хоча вона не могла роздивитися його, не підійшовши ближче, щось усередині неї здригнулося. Їй здалося, що вона бачить зуби.

— А, оте. Це мамині висушені голови. Колись вона їх просто колекціонувала. Там іще десь має валятися нацистський шолом. Як гадаєте, музей їх прийме?

— Ви неабияк розважитесь, везучи їх крізь митницю.

— О Господи. А може, просто лишити їх на вулиці й утекти, — вона зупинилася, щоб витерти чоло. — Оце так спека! Я зараз помру.

А тоді Лів побачила картину. Прихилений до стільця, цей портрет навіть серед гамору й хаосу притягував погляд. Вона схилилась і обережно повернула картину до себе. З побитої золоченої рами на неї дивилася дівчина з іскоркою виклику в очах. Розкішні хвилі золотаво-рудого волосся спадали на плечі, а легка усмішка надавала обличчю гордовитого і водночас трохи інтимного виразу. Якоїсь сексуальності.

— Вона схожа на тебе, — видихнув Девід у неї за спиною. — Ти виглядаєш точнісінько так само.

У Лів було не руде, а біляве, до того ж коротке волосся. Але вона зрозуміла його з півслова. Молодята обмінялися поглядами, і все навколо наче потьмяніло.

Девід обернувся до Маріанн Джонсон.

— Хіба ви не хочете залишити її в себе?

Жінка випросталася, краєм ока глянувши на нього.

— О, ні. Не думаю.

Девід притишив голос.

— А чи дозволите мені викупити її у вас?

— Викупити? Беріть її задарма. Це найменше, що я можу зробити для вас після того, як ви порятували моє нікчемне життя.

Але він відмовився. Вони стояли на тротуарі й вели між собою кумедний торг: Девід пропонував їй більшу суму, ніж її влаштовувала. Нарешті Лів, зайнята перебиранням купи одягу, озирнулася й побачила, як вони тиснуть руки. Ціну було узгоджено.

— Я би з радістю вам її подарувала, — казала вона, доки Девід відраховував купюри. — Правду кажучи, мені вона ніколи особливо не подобалася. Завжди здавалася якоюсь пихатою. У дитинстві я гадала, що вона мене дражнить.

З настанням вечора вони пішли, залишивши їй номер телефону Девіда. Тротуар перед порожнім будинком було розчищено, і Маріанн Джонсон збирала свої речі, щоб повернутися до готелю. Вони йшли крізь важке спекотне повітря. Обличчя Девіда сяяло, наче він знайшов великий скарб, і він із трепетом притискав до себе картину — як пізніше того ж вечора пригортав Лів.

— Це буде мій весільний подарунок тобі, — сказав він. — Я ж ніколи нічого тобі не дарував.

— А я гадала, ти не хочеш, аби щось порушувало чисті лінії твоїх стін, — піддражнила його Лів.