Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Пол дивиться в спину братові. Це аж ніяк не лише картина, думає він.
Джейк в гостях у друга. О пів на четверту Пол приїжджає забрати його, як домовлено, і Джейк вистрибує йому назустріч із парадних дверей. Його волосся скуйовджене, куртка, вочевидь, куплена на виріст, бовтається на плечах. Пол ніколи не припиняє дивуватися знайомому припливу батьківської любові, як і первісній природі цього почуття. Іноді він змушений боротися з собою, щоб не збентежити сина глибиною своєї любові. Обхопивши рукою шию хлопчика, Пол притягує до себе і буденно цьомає в лоб. Батько з сином прямують до станції метро.
— Привіт, хлопче.
— Привіт, тату.
Джейк весело демонструє йому нову електронну гру з різними модифікаціями. Пол киває і всміхається, коли треба, але навіть цієї миті ловить себе на тому, що внутрішня суперечка в його голові триває. Не промовляючи ні слова, він продовжує обмірковувати ситуацію. Що він має їй казати? Чи слід розповісти всю правду? Чи зрозуміє вона, якщо він їй пояснить? Чи краще триматися далі? Зрештою, робота — це все. Це він засвоїв дуже давно.
Але зараз, сидячи поруч із сином і дивлячись, як той завзято натискає великими пальцями кнопки, з головою поринувши в піксельну гру, Пол утрачає контроль над думками. Він знов відчуває Лів, теплу й піддатливу в його обіймах, бачить, як вона піднімає на нього свій дрімотний погляд, наче приголомшена глибиною власних почуттів.
— У тебе вже є новий дім?
— Ні. Ще ні.
«Я постійно думаю про тебе».
— А можна, ми підемо сьогодні їсти піцу?
— Звісно.
— Правда?
— Ммм, — він киває. Образа на її обличчі, коли він розвернувся, щоб піти. Вона була такою безхитрісною — кожна емоція миттєво проступала на її обличчі, наче вона не здогадувалась, що саме має приховувати. Зовсім як дім, у якому вона живе.
— А морозиво буде?
— Звісно.
«Мені дуже страшно. Але це в доброму сенсі».
А тоді він утік. Без жодного слова пояснення.
— А ти купиш мені «Братів СуперМаріо» для мого «Нінтендо»?
— Не все одразу, — каже Пол.
Вихідний затягується, ще більш гнітючий від постійної тиші. Мо приходить і йде. Її новий діагноз Полу: «Розлучений отруйний холостяк. Найгірший різновид цієї породи». Вона робить Лів маленьку пластилінову фігурку, що уособлює Пола, і заохочує штрикати її булавками.
Лів з острахом відзначає, що зачіску міні-Пола відтворено на диво точно.
— Гадаєш, від цього в нього живіт розболиться?
— Гарантувати не можу. Але тобі неодмінно полегшає.
Лів бере коктейльну паличку і невпевнено тицяє міні-Пола в середину живота, а тоді, почуваючись винною, стирає пальцем утворений «пупок». Не те щоб ця версія Пола дуже асоціювалася в неї з оригіналом, просто їй вистачає розуму збагнути, що є речі, на яких не варто зациклюватися. Тож вона скористалася порадою Мо і бігала, доки не почало ломити гомілки. Вона від гори до низу вимила весь Скляний будинок. Вона викинула туфлі з метеликами. Вона чотири рази перевіряла свій телефон, а тоді вимкнула його, зла на себе за те, що взагалі цим переймається.
— Слабко, — каже Мо, перевіряючи фігурку в понеділок вранці. — Ти йому навіть пальців ніг не зламала. Хочеш, я зроблю це за тебе?
— Ні. Все гаразд, правда.
— Ти занадто добра. Знаєш що, коли я повернуся додому, ми зіграємо ним у футбол, а тоді зробимо з нього попільничку.
Повернувшись на кухню, Лів бачить, що Мо встромила в пластилінову голівку цілих п’ятнадцять сірників.
У понеділок надходять два замовлення. Перше стосується каталогу якоїсь компанії, що спеціалізується на прямому маркетингу, — щедро пересипаного граматичними й орфографічними помилками. До шостої години Лів устигає виправити стільки, що легше було заново написати весь текст. Послівні розцінки жахливо мізерні. Але їй байдуже. Робота дарує таке полегшення, витісняючи всі зайві думки, що вона радо написала б для «Форбекс Солюшенз» іще один каталог безкоштовно.
У двері дзвонять. Зараз Мо скаже, що забула ключі на роботі. Лів вибирається з-за столу, потягується і прямує до домофону.
— Ти знов їх десь залишила.
— Це Пол.
Вона завмирає на місці.
— О. Привіт.
— Можна до тебе піднятися?
— Тобі справді не варто турбуватися. Я…
— Будь ласка. Нам треба поговорити.
Часу подивитися в дзеркало чи причесати волосся немає. Вона стоїть, тримаючи палець на дверній кнопці, і вагається. Нарешті натискає її й одразу ж відступає, наче боячись вибуху.