Дівчина, яку ти покинув

— Що? — його голос приглушено лунає крізь хустку. — Що? Ти справді вважаєш, що це я викрав твою сумочку? Думаєш, я підлаштував усе це? Ти що, з глузду з’їхала?

— Геть від мене.

Її голос тремтить, у вухах стоїть дзвін. Вона прямує стежкою далі, поспішаючи забратися від нього. Люди навколо зупинились і з цікавістю спостерігають їхню сварку.

Він рушає слідом за нею.

— Ні. Ти мене вислухаєш. Лише одну хвилину. Я колишній коп. Я не займаюся викраданням сумочок і, якщо чесно, поверненням теж. Я зустрів тебе, і ти мені сподобалась, а потім я довідався, що, через якийсь ідіотський жарт долі, ти зберігаєш у себе картину, яку мені доручено знайти. Якби я міг передати цю конкретну справу комусь іншому, повір, я б так і зробив. Пробач. Але ти маєш мене вислухати.

Він віднімає хустинку від обличчя. На його губі застигла кров.

— Цю картину було викрадено, Лів. Я мільйон разів передивлявся папери. Це портрет Софі Лефевр, дружини художника. Її заарештували німці, і майже одразу зникла картина. Її вкрали.

— То було сто років тому.

— Гадаєш, якщо сто років тому, то все гаразд? Знаєш, як це — коли хтось силою відбирає те, що ти по-справжньому любиш?

— Ти будеш сміятися, — майже випльовує вона. — Але так, знаю.

— Лів… Я впевнений, ти добра людина. Я розумію, все це дуже шокує тебе, але якщо добре поміркуєш, ти зможеш прийняти правильне рішення. Час не робить злочини кращими. А твою картину було викрадено в родини тієї бідолашної дівчини. То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину, — його голос звучить м’яко, майже переконливо. — Тепер, коли ти знаєш правду про те, що з нею сталося, гадаю, ти подивишся на Софі Лефевр зовсім інакше.

— О, позбав мене цих лицемірних балачок.

— Що?

— Гадаєш, я не знаю, скільки вона коштує?

Він остовпіло дивиться на неї.

— Гадаєш, я не дізнавалася про тебе і твою компанію? І ваші методи роботи? Я знаю, про що йдеться, Поле, і не треба читати мені мораль, — вона зневажливо кривиться. — Боже, ти, мабуть, вважав мене повним нікчемиськом. Безхарактерна дурепа, сидить собі в порожньому будинку, досі оплакує чоловіка і знати не знає про те, що в неї під носом. Усе через гроші, Поле. Ти і хто там іще за тобою стоїть хочете отримати її, бо вона коштує цілу спадщину. Ну а для мене справа не в грошах. Я не продаюсь — і вона теж. А тепер облиш мене.

Вона знов повертається й тікає, перш ніж він устигає сказати хоч слово, і нічого не чує через оглушливе биття власного серця. Лише досягнувши центру південного берега, вона сповільнює кроки та озирається. Він зник, загубився серед тисяч людей, що поспішають лондонськими вулицями додому. Коли нарешті Лів повертається до себе, вона ледь стримує сльози. У неї з голови не йде Софі Лефевр. «То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину».