Спостерігаючи за англійцями

Гарне питання. Та, боюсь, раціональної відповіді нема. Частково англійці знічуються і ніяковіють під час «бізнесових справ» тому, що мають глибинну, хоч й в корені ірраціональну, огиду до розмов про гроші. А рано чи пізно на зустрічі таки зайде мова про гроші. Інші аспекти ділових розмов здебільшого не спричиняють нам незручностей, принаймні наскільки це можливо з усіма нашими соціальними заборонами. Поки не треба вихвалятися і виявляти надмірне заповзяття, ми, відносно радісно, обговорюватимемо деталі та перспективи проекту чи товару, а заразом й усі прагматичні аспекти бізнесу, як-от що, коли, ким і як має бути зроблено. Та коли приходить час на те, що ми звемо «мерзенна тема грошей», ми якось одразу знічуємось і втрачаємо дар мови. Дехто прикривається жартиками, дехто — переходить на рішучий, нахрапистий, навіть агресивний тон; хтось тривожиться і поспішає; хтось стає аж занадто улесливим і постійно перепрошує або ж, навпаки, наїжачується і обороняється. Дуже зрідка зустрінеться англієць, здатен невимушено говорити про гроші. Дехто буває навіть різким і грубим, та це, скоріш за все, симптом соціальної недужості, на зразок нервового хіхікання та присоромленого вигляду.

Одна іммігрантка з Америки знервовано розповіла, що «врешті-решт зрозуміла: усі фінансові питання найкраще вирішувати в листах чи емейлах. Англійці просто неспроможні говорити про гроші наживо, краще все полагодити письмово. Писати вони можуть — там же не треба дивитися в очі і не треба вголос говорити всі ті мерзенні слова». Як тільки вона це сказала, до мене одразу дійшло, що і я сама завжди вирішую фінансові питання саме так. Я, типово по-англійськи, дуже вразлива до теми грошей, тож коли доводиться вести перемовини про ціну консалтингових послуг чи про грант на дослідження, я завжди намагаюся всі ці мерзенні слова — гроші, ціна, вартість, оплата, зарплата та ін. — писати, а не говорити особисто чи по телефону/ (Якщо чесно, то й писати я їх не дуже люблю і завжди намагаюся сплавити ці перемовини моєму багатостраждальному співдиректорові — під поганеньким прикриттям, буцімто я кепсько знаюся на математиці.)

Як англійка, я вважала, що уникати розмов про гроші — це норма, що всім легше, коли цю табуйовану проблему залагоджують письмово. Однак мої інформатори, що набачилися світу, непохитні в переконанні, що так роблять виключно англійці. «Ніде в Європі я такого не бачив, — запевнив мене один з них, — усі спокійно говорять про гроші. Ніхто не соромиться і не знічується. Просто говориш і все — не оминаєш тему, нема відчуття, що треба перепросити чи віджартовуватися. Так, з англійцями завжди все закінчується нервовим сміхом, всі намагаються жартувати, страшне».

Жарти — це, без сумніву, один із механізмів подолання стресу. Це наш улюблений спосіб зарадити в ситуаціях, які нас лякають, бентежать або тривожать. Навіть всесильні світу цього — банкіри та брокери із Сіті — люди, які цілими днями говорять про гроші, перебувають під впливом грошового табу. Один банкір розповів мені, що є такі види угод та перемовин, які насправді зовсім нестрашні, бо там йдеться «не про справжні гроші», а от тоді, коли мова заходить про його власні активи, — він, так само, як і всі інші, має непрості стосунки з грішми. Його підтримали й інші фінансисти із Сіті: вони сказали, що торгаші, так само як і усі інші люди, шукають порятунку від ніяковості у жартах. Коли щось пішло не так, сказав мені один із них, «ми кажемо: то що? Надішлеш мені листівку на Різдво, я ще в списку?».