Спостерігаючи за англійцями

• ми ставимося до роботи серйозно, але не занадто;

• ми віримо, що робота — це обов’язок, але не так, щоб аж «священний», а ще ми віримо, що робота — це недоладна незручність, зумовлена житейською необхідністю, а не якась містична «доля»;

• ми постійно скиглимо і скаржимося на роботу, але поза тим пишаємося стоїцизмом, коли робота «зроблена» і ми «доклали всіх зусиль»;

• ми обурено засуджуємо нероб — включно з другорядними членами королівської родини на верхівці соціальної драбини та позірних «гольтіпак» на самому соціальному дні. Але це радше тому, що ми майже благоговійно віримо у «справедливість», а не у святість роботи як такої (нероб ми сприймаємо як тих, кому вдалося «вийти сухим із води», у той час як решта, яка б теж хотіла байдикувати, змушена працювати, а це нечесно);

• ми часто запевняємо, що радо б не працювали, та наше особистісне та соціальне «я» дуже тісно пов’язане з роботою (ми або просто «ходимо на роботу», щоб принести в дім зарплатню, або ж — якщо робота престижна чи навдивовижу цікава — заради статусу та визнання);

• ми вважаємо тему грошей огидною, і в нашій культурі досі побутує зневажливе ставлення до «торгівлі» та «бізнесу», що дуже ускладнює сам «бізнес»;

• у нас є залишкові елементи «культурного дилетантизму», через які ми інстинктивно не довіряємо «професіоналізму» та бізнесовій продуктивності, а це, знову ж таки, може стати на заваді професійному та діловому веденню справ;

• врешті-решт на робоче місце ми беремо зі собою усі звичні англійські правила — гумору, неоковирності, стриманості, приватності, скромності, нарікання, ґречності, справедливості та ін. Більшість з них теж погано уживається з продуктивною та ефективною роботою;