Гордівниця Злата

— Але чому батьки приховують це від нас? — запитав Гліб уже без колишньої настороженості й ворожості.

— Вони й самі нічого не відають. Хіба твоя матінка приховувала б від тебе таке? — удавано зітхнула Віщунка.

— Але як це сталося? — поцікавився хлопчик.

— Це давня історія. Давним-давно, коли тебе ще на світі не було, у твою красуню матінку закохався чарівник. Але голубка на нього й дивитися не бажала. Ось лиходій і затаїв злість. Прикинувся, начебто пробачив їй, що за батенька твого вийшла, а сам задумав помститися. Коли ти народився, чарівник начаклував твого двійника, щоб той став королем замість тебе, а твою матінку заточив би в підземелля, — самовіддано брехала Віщунка.

Гліб, забувши про обережність і затаївши подих, слухав її розповідь, мимоволі проймаючись до неї довірою.

— Дякую, що ви розповіли про це, — подякував він відьмі, не помітивши, як на її обличчі майнула лиховісна усмішка.

— Дякую потім казатимеш. Слухай далі. Щоб діяти напевно, чарівник подарував їй кубок, пообіцявши, що той допоможе вибрати спадкоємця трону.

— Зрозуміло, кубок укаже на брата, — здогадався Гліб.

— Гірше. Ти приймеш з кубка отруту.

— Не може бути! Неправда! — з запалом викрикнув хлопчик.

— Ще яка правда, любчику. Провалитися мені на цьому місці, якщо я брешу. — Стара з усієї сили тупнула ногою, немов перевіряючи твердість ґрунту.

— Треба розповісти про це мамі.

— Нічого путнього з цього не вийде. Чарівник уселив твоїй матінці, начебто я проти неї замишляю. Відтоді вона й чути про мене не бажає. Я й з тобою зустрічаюся потайки, щоб на тебе немилість не викликати.

Гліб зніяковів. Таємній зустрічі знайшлося таке просте пояснення, а він-же вважав стару відьмою.

— Може, сказати батькові? — запропонував хлопчик.

— А яка користь? Хіба він повірить, що рідний син ти, а не Гордій? Твого братика він полюбляє більше.

Гліб зітхнув. Це було правдою.

— Але що ж робити? Невже немає виходу? — розгубився він.

— Чому ж? Є засіб. Викради кубок, а там подивимося, що робити, — порадила Віщунка.

— Але я не можу, — відмовився хлопчик і для більшої переконливості додав: — До того ж його охороняють.

— А я навіщо? Тільки попроси, і я тобі допоможу. Йдеться про твоє життя, — нагадала стара.

— Добре, якщо ви допоможете мені, я дістану кубок, — завагавшись, кивнув Гліб.

— От і прекрасно! Як добре, що ти мене запросив у помічники, — радісно потираючи долоні, сказала стара. — Ну, любчику, тепер ми такі справи закрутимо на радість твоїй матінці! Насамперед ти повинен зустрітися з тим, хто бродить не сходячи з місця і, знаходячи витримку, змушує інших втрачати розум. Він допоможе тобі впоратися зі сторожею.

— Хто це? — не зрозумів Гліб.

— Загадка важка, та відповідь проста. Слухай же.