Гордівниця Злата

— А написано «ром», — заперечив хлопчик.

— Це псевдонім. Я взагалі зі скромності в різних країнах називаюся по-різному. Річ не в імені, а в суті. Якщо хочеш знати, у кожній з цих численних пляшок і бочок сидить великий джин Винарій. То що, береш?

— Ні, це теж не годиться.

— Ой який ти вибагливий! Я тобі пропоную кращі, найміцніші напої. Якого дідька тобі треба?! — обурився джин.

— А ви можете сп’яняти непомітно, адже вартові на посту не питимуть, — Гліб осікся, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Ти хочеш споїти вартових? Оце так! Ти ще меткіший, ніж я думав, — зареготав Винарій.

Гліб готовий був провалитися від сорому крізь землю, але джин підбадьорливо кивнув:

— Що знітився?! Ти ж не до кого-небудь прийшов, а до Винарія, п’яного духа. Я сам грішний, буває, споюю людей. Правда, моєї провини в тому небагато. Весь секрет У корку.

Винарій вручив Глібові звичайний корок, якими закупорюють пляшки. Хлопчик покрутив його в руках, але, не знайшовши нічого незвичайного, перепитав:

— У корку?

— Звичайно. Адже я не завжди був Винарієм, духом сп’яніння. Давним-давно, коли й натяку не було на вино, мене звали Сокороб. Був у мене великий сад, і боги частенько заходили до мене на чашу нектару. Але одного разу сталося лихо. Легкокрилий Юпітер посварився з богинею землі, Телус, і наслав град з голубине яйце. Весь мій врожай і пропав.

Я тоді страшенно розсердився. Пішов до кривдника. Хоч він і володар хмар, а повинен думати, що робить.

— Гей, кажу, брате Юпітере. У вас розбрати, а в мене розори. — А Юпітер був великий любитель до моїх соків. Присоромився він, дав мені зернятко та каже:

— Зрости це зернятко й одержиш ягоди, яких ні в кого немає. А оскільки це моя провина, що град послав, ти їх так і назви: виноград.

Виросла з зернятка лоза, а на ній ягоди, солодших і соковитіших за які немає. Надавив я соку, покликав усіх на пробу, і першу чашу Юпітерові підніс на подяку за подарунок. Та Телус надулася, що не її виділили, й непомітно в чан з соком кинула зернятко хмелю. Глянув я і жахнувся: сік зіпсований, а гості напоїв вимагають. Робити нічого. Подав я їм сік, який забродив, і кажу: «Ось вам на пробу новий напій, зветься він вином. Кому вино прийдеться не до смаку, того пити не примушую».

Та де там! Від вина усі захмеліли, й пішли веселощі — тільки підливай. Дали мені нове ім’я — Винарій. До світанку гуляли, а вранці зробилися такими хворими, що голови від подушки підняти не можуть. Почали винного шукати, і усі на мене вказали. Зле б мені довелося, якби не Феміда, богиня правосуддя. Вона одна згадала, що я нікого пити не примушував, і по справедливості розсудила. Так і сказала: «Не Винарій винен, якщо хто людський вигляд утрачає, а той, хто занадто часто з пляшки корок виймає». Так що, якщо не хочеш бути п’яний, то вчасно пляшку корком заткни. Запам’ятай це, синку, — завершив свою розповідь Винарій і спохопився: — Що це я усе базікаю, а бажання твого не виконав!

Він театральним жестом узяв з полиці порожню пляшку, дихнув у неї і, закупоривши, вручив Глібові.