Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
Гліб уважно слухав напучування, але душа його противилася плану Віщунки. Йому не подобалось діяти потайки, тишком-нишком.
Він набагато охочіше розповів би про все відкрито. Але хто його слухатиме? Хлопчик угамував сумніви. Звичайно, крадіжку кубка навряд чи можна назвати гідним учинком, але ж від цього залежало його життя.
Розділ 10
Винарій
Розпрощавшись з Віщункою, Гліб повернувся до палацу і, ховаючись у тіні дерев, зупинився, вдивляючись в освітлені вікна. Сутінки поступилися місцем ночі, але доросле життя усе ще кипіло в кімнатах і залах. Понад усе на світі хлопчику хотілося опинитися вдома, забратися в постіль і, укрившись з головою ковдрою, сном відгородитися від страшної реальності, яка звалилася на нього. Але це була не остання на сьогоднішній вечір пригода.
З відкритого вікна доносилися музика і сміх. Як дивно влаштований світ: тієї ж миті, коли серце Гліба стискалося від страху і відчаю, інші раділи й веселилися.
«Нікому немає діла, якщо я отруюся з цього злощасного кубка. Ну й нехай! Може, так краще. Ще пошкодують, але буде пізно», — подумав він. Йому стало до сліз шкода і себе, і маму, і батька, але раптом у пам’яті спливли слова Гордія: «Все одно буде по-моєму». І миттю до Гліба повернулася колишня рішучість.
— По-твоєму не буде, — прошептав він і, намагаючись триматися непомітно, попрямував до винних льохів.
Місяць піднявся високо, щедро облицювавши сріблом стіни будинку. Лоза дикого винограду щільно приліпилася до стіни долонями листя. Хлопчик розсунув гнучке галуззя та прошептав:
— Що незриме — проявися! Диво-двері — відімкніться! Лозо, покажи дорогу за реальності порогом.
Тієї ж миті Гліб помітив у стіні потаємні дверцята. Вони вросли в землю та вкрилися мохом, мабуть, ними давно не користувалися. Тільки-но Гліб взявся за поіржавлене від часу кільце, як дверцята відкрилися рівно настільки, щоб його пропустити.
Просунувши голову в щілину, Гліб застиг на порозі. У приміщенні стояла темрява.
Підсліпуваті напівпідвальні віконця майже не пропускали місячного світла. З раннього дитинства Гліб боявся темряви. Гордій жартував і насміхався над його страхом, але Гліб, як не соромився своєї слабкості, нічого не міг з собою вдіяти. Неслухняними пальцями хлопчик запалив свічку, яку йому завбачливо вручила Віщунка і, завмираючи від страху, протиснувся всередину. Вогник не міг розігнати чорнильної пітьми, але з ним усе-таки було веселіше. Тримаючись ближче до стіни, Гліб пішов уперед, намагаючись не думати про страшне.
Стійкий терпкий запах вина й підвальної вологи міцно в’ївся в стіни. По обидва боки льоху, немов пузаті велетні, лежали величезні дубові бочки, зберігаючи у своїх утробах королівські вина з кращих виноградників країни. Трохи далі на поличках відсвічували скляними боками пляшки. Вони лежали під нахилом, пробками вниз, їхні денця були подібні на жерла малесеньких гармат, готових салютувати на честь гостя.
Поступово страх відступив перед хлоп’ячою фантазією, і Гліб не помітив, як дійшов до тієї частини льоху, де стояли глиняні жбани й зберігалися найбільш витримані вина, багато з яких бачили на своєму віку не одного короля. Хлопчик один по одному уважно оглядав їх, поки не наштовхнувся на непримітний глечик з вензелем у вигляді букви «В» на боці. Стримуючи хвилювання, Гліб прошептав:
— О, Винарію, джине п’яний, виноробів хмільний пане! Не сиди в своїй господі, швидше стань мені в пригоді.
У глечику пролунав звук схожий на булькіт, але відразу все стихло. Гліб тихенько постукав по глиняному боку глечика.
— Джине Винарій, ви тут?
З посудини знову докотилося незрозуміле бурмотіння.
— Що-що? — перепитав Гліб.
— Глечик відкривай. У неволі не служу, — обурено пробурчав джин.
Схаменувшись, Гліб поспішно витяг корок і завмер, захоплено спостерігаючи, як із посудини заструменів рожевий димок. Він кублився, приймаючи обриси людської фігури, а потім став наливатися фарбами поки не перетворився на величезного, товстого, як барило, Винарія. Одягнений він був трохи дивно для джина: у червоний каптан з золотим медальйоном на товстому ланцюгу й у чорний циліндр із пряжкою. Його усмішливе обличчя випромінювало таку радість і добродушність, що Гліб, навіть якщо спочатку і боявся, цілком заспокоївся.
— Ви і є джин? — здивовано запитав хлопчик.
— Справжнісінький! Як кажеться, слухаюся і сп’яняю, — розсміявся Винарій.