Ніж, якого не відпустиш

— Манчі, — каже Манчі, лижучи мою руку.

— І я не можу його вбити, — кажу я.

— Ти не можеш його вбити, — каже хлопчик.

— Навіть якшо захочу.

— Навіть якшо він на це заслужив.

— Має бути інший спосіб.

— Якшо вона не злякається, коли побачить тебе.

Я знову дивлюся на нього. Він дальше там, в руках таксамо книжка і ніж, на спині таксамо рюкзак.

— Тобі треба піти, — кажу я. — Тобі треба піти від мене і ніколи не вертатися.

— Ти, певно, вже запізнився її порятувати.

— Ти мені взагалі не здався, — голосніше кажу я.

— Але я вбивця, — каже він, і на ножі є кров.

Я закриваю очі і стискаю зуби.

— Ти не лізь, — кажу я. — Ти просто не лізь.

— Манчі? — гавкає Манчі.

Я відкриваю очі. Хлопчика нема.

— Я не до тебе, Манчі, — кажу я, протягуючи руку і чухаючи його за вухами. А тоді я шкодую його, Манчі. — Не до тебе, — знов кажу я.

І я думаю. У хмарах, у вихорах, у мерехтіннях, у світлах, у болях, у дзумінні, у тремтінні і в кашлі, я думаю.

І я думаю. Я чухаю свого пса межи вухами, свого дурацького, щоб його, блін, шикарного пса, якого я ніколи не хотів, але який усе одно тусив зі мною, і котрий ішов зі мною через болото і котрий вкусив Аарона, коли він пробував задушити мене, і котрий найшов Віолу, коли вона загубилася, і котрий лизькає мою руку своїм маленьким рожевим язичком, і око котрого майже повністю заплило там, де його вдарив пан Прентіссмолоччий, і хвіст котрого набагато короччий, коли Метью Лайл відрізав його, коли мій пес — мій пес — погнався за чоловіком з мачете, аби врятувати мене, і котрий піттримує мене, коли мене треба витягнути з темноти, в яку я падаю, і котрий мені каже, хто я є, коли я це забуваю.

— Тодде, — мурмотить він, тручись лицем об мою руку і тупцяючи задньою лапою по землі.

— У мене є ідея, — кажу я.

— Шо коли з неї нічо не вийде? — каже хлопчик зза дерева.

Я не зважаю на нього і знову беру бінокуль, ще трусячись, я знову нахожу табір Аарона і оглядаю територію біля нього. Вони біля самого берега, і з цього боку від них далі по березі росте роздвоєне дерево, висохле і безлисте, ніби його колись типу як вдарило блискавкою.

Згодиться.

Я прибираю бінокуль і обома руками беру Манчі за голову.

— Ми її врятуємо, — кажу я просто до свого пса. — Ми обидвоє.

— Врятуємо її, Тодде, — гавкає він, помахуючи своїм куцаном.

— Не вийде, — каже хлопчик, котрого дальше не видно.

— Тоді ти краще не лізь, — кажу я до повітря, переборюючи кашель, а тим часом посилаю картинки свого Шуму свому псу, аби пояснити йому, шо він має робити. — Це просто, Манчі. Біжи і біжи.