Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Звісно, що намагалися. Сліди вели до лісу, там плутали, потім виходили на дорогу і там губилися.
— Щось занадто розумно для вовка.
— Може, і так, але, Іване Карповичу, ви ж, сподіваюся, не вірите в цю маячню про вовкулаків?
— Поки ні. А в хаті ніхто нічого вночі не чув?
— Зовсім Діти на печі залізли під ковдри, щоб угрітися, батьки спали за стіною. Ніхто нічого підозрілою не згадав.
— Дивна справа.
— Так, Іване Карповичу, дуже дивна А ще знаєте що?
— Що?
— До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав... — Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.
— Про що?
— Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула Ото б його поспитати зараз.
— Так а що хоч казав?
— Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.
— Без крові залишалися?
— Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім Може, мені до Бахмача з’їздити?
— Ні, не треба Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.
— Та ні, — крутить Черняк головою. — Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, — зітхає лікар. — Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, — зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.
— Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.
Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленою яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.
— Що треба? — за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.
— Обхідник мені потрібен.
— Навіщо?
— Поговорити треба.
— Немає нам про що з тобою говорити!
— А я думаю, що є.
— Немає!
— Хочеш, щоб поліцію привів? — питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком Хай Бог милує, потвора.
— Що тобі треба? — питає злісно, аж наче гавкає.
— До хати не запросиш?
— Не запрошу!
— Чому такий неввічливий?
— Тому! — дивиться зі злістю і не боїться мене зовсім, хоч і каліка.
— Диви який ти. Ну, нехай. Справа в мене до тебе.
— Немає у нас справ!
— Заробити хочеш?
— Ні!
— А в тюрму сісти?
— Ти мені не погрожуй! — аж рикає він.
— А ти на мене не кричи. Може, жінок на ярмарку ти і налякаєш, а мене — ні, — кажу йому і посміхаюся. Він бачить, що не боюся я його. — Що скажеш про ліс, який за залізницею?
— Навіщо тобі? — вже не рикає, зрозумів, що не залякає.
— Купити хочу.
— Дурний, чи що? Тут же болота скрізь. Всі трухляві тут дерева, а як палити ними почнеш, то смердять.
— Може, так кажеш, бо не хочеш без лісу залишитися, де дерева крадеш?
— Яке я можу дерево вкрасти? Коня в мене немає, а сам хіба потягну?
Ну, він-то хоч і скручений горбом, але міцний. Хоча дерево справді не потягне.
— А хтось уже цікавився лісом цим?
— Та приїздив пан один.
— Звідки?
— З Боротянки.
— І що?
— Подивився, плюнув та поїхав.
Я киваю головою.
— Той пан хитрий, міг плюнути, а сам уже хабарі носить, щоб йому ліс віддали.
— Дурний, хто цей ліс купить, бо ж болота тут.
— Ну, є болота, а є і пагорби.
— На пагорбах вирубали все, ще коли залізницю будували.
— Може, вже виросло?
— За сімнадцять років? — крутить горбань головою.
— Братику, — чую голос я приємний, і виглядає з хати дівчина.
— Вдома сиди! — рикає на неї горбань, вмить утративши спокій, і двері переді мною зачиняє. Але я чобіт поставив, то не зачинить. І дівчину я встиг побачити. І знаєте, дуже я здивувався, бо ж не дівчина, янголятко якесь. Тендітне, ніжне, зі шкірою прозорою, оченятами блакитними, кучериками білявими. Гарненьке, як із картинки. Тепер аж зрозумів я, чого Боротянського крутить і не відпускає.
— Ногу прибери! — лютує на мене горбань і все намагається двері зачинити.
— Чого ти бісишся? — кажу я, а сам все ту дівчину згадую.
— Ногу прибери! — і як вихопить револьвер. Я так обережно руки підняв.
— Прибираю, прибираю.
— Геть звідси! — аж шипить горбань, наче змія отруйна.
— Добре, йду, — позадкував я з двору.
Вийшов, у сани сів і поїхав. Бачу, що недарма Боротянський до мене звернувся, ой недарма. Бо небезпечна людина. Як такого на залізниці тримають? Треба буде ще про нього дізнатися. Але то потім, а поки хату обхідника об’їхав, здивувався, що живе людина гірше цигана, поїхав собі далі. Через ліс, щоб у бік Ромен на дорогу виїхати. Снігу багато було, довелося з саней зійти і самому попихати. В одному місці натрапив на сліди, собачі чи вовчі. Коні, як їх побачили, так швидше пішли. Ледь пробилися ми до дороги, а там уже по накатаному аж полетіли. До вечора був у Ромнах. Пішов побалакати з залізничниками. Вони якраз у генделику біля майстерень горілочку вживали по закінченні зміни. Забалакав з одним дядьком, який тут від самого початку працював. За те спитав, за се, потім згадав про обхідника з більмом.
— Чого він такий нахабний? Рикає на всіх, наче генерал якийсь.
— Бо бояться його всі, ось і рикає, — зітхнув залізничник.
— Бояться? А чого його боятися?
— А того, що страшна людина.
— Чим?
— Тим, що чорна паща у нього.
— Це як?
— Кого він прокляне, той помирає.
— Як так?
— Не хочу про це балакати! — крутить головою залізничник. Довелося ще графинчик замовити.
— То розкажіть про обхідника цього. Він мене на ярмарку вилаяв, то це я теж помру?
— Та він усіх лає, то таке. Страшно, коли прокляне. Ось у нас був інженер-шляховик, Зеновій Адамович Сенкевич, з поляків, але людина хороша Так ось він хотів горбаня звільнити, бо той працював погано, потяги просипав, хата в нього — аж дивитися соромно, ганьба всій залізниці, й зі всіма лається. Сказав Зеновій Адамович горбаню збирати манатки, а той розізлився, прокляв прилюдно. А за два дні повертався Зеновій Адамович із гостей і випав чомусь із власних саней. Знайшли коня з саньми за багато верст. А Зеновій Адамович при дорозі замерз, бо коли падав, то головою вдарився, знепритомнів, а на вулиці мороз. Потім був начальником станції у нас Федір Фрідріхович Цивінґ. Теж хотів горбаня звільнити, бо сором для залізниці, що там потвора ось така служить. Тільки сказав про це, як горбань і його прокляв. А за три дні Федір Фрідріхович додому увечері поверталися, і стався у нього серцевий напад. Підібрали його перехожі, до лікарні донесли, але пізно було, помер. Після цього бояться всі горбаня чіпати, хоч він працює погано, лається з усіма та погрожує.