Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Голубовського? — дивуюся я. — Для чого?

— Наказ пристава! Він підозрюється у вбивстві дитини!

— Я не вбивав! Не вбивав! — кричить прикажчик.

— Мовчати! — гримаю я на нього. — Забирайте, — витягую його з саней. Непомітно виймаю гаманець, бо ж усі гроші поліція при обшуку забере і нічого потім не доведеш.

Голубовського забирають і везуть до Ромен. Я їду слідом, щоб ще чогось не вигадав урядник. Але ні, відвозить до холодної. Голубовський розгублений і переляканий, усе обличчя у крові.

Не схожий він був на вбивцю, але треба було перевірити. Швидко знайшов будинок полковника Кармазіна біля вокзалу, поговорив із прислугою сусідських будинків. Вони підтвердили, що прикажчик справді приїхав увечері, а поїхав уранці. Сани залишив у сусідньому трактирі, де коня нагодували.

— Він до цукерні Егберта заходив, ніс звідти пакунок. І квіти, — розповіла одна з покоївок.

— Квіти? — здивувався я.

— Ага, він завжди коли приїздить, то купує квіти.

Я ще перевірив і з’ясував, що, окрім квітів і набору тістечок, Голубовський ще купив пляшку вина. Солодкого. Виглядало все це як підготовка до побачення. Якась жінка? З Ромен? Ось чому він мовчав. Бо це був би скандал, якби з’ясувалося, що якась жінка ходила до нього. Хоч і вихреста, але все одно жида, яких панство наше дуже не любило. Я ще пройшовся навколо будиночка, подивився, чи немає вовчих слідів. Не було, і це примушувало мене думати, що прикажчик таки не винний.

З тим я поїхав додому. Міг би й у Ромнах заночувати, але дуже вже хотів побачити Моніку. Коли приїхав, то дитина вже спала, заколисана Уляною Гаврилівною, але я ще поруч посидів, послухав тихеньке сопіння. Сон дитина мала добрий, то не турбувала мене до самого ранку. Спав я міцно, коли почув, що песики мої сполошилися. Чи знову гість якийсь? Я швиденько одягся і вийшов. На вулиці побачив свого знайомого Володимира Боротянського, місцевого землевласника, з яким я стикався, коли займався зухвалим пограбуванням поштового вагона бунтівниками. Відтоді пан Боротянський по святах надсилав мені різні приємні подарунки і дуже хвалив як хорошого сищика. Аж ось і сам завітав.

— Доброго дня, — привітався я.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Не розбудив?

— Трохи є, але ж мені давно треба було прокидатися, щось розіспався я.

— Кажуть, що й з хати майже не виходите?

— Буває, що й не виходжу.

— Як донька?

— Все добре, дякую.

— Добре, що добре. А я до вас, Іване Карповичу, у справі, — каже Боротянський, трохи схвильований.

— Тоді ходімо до мого кабінету, — запросив я. У хаті попросив Уляну Гаврилівну поставити самовар та зробити її чудових млинців.

Ми з Боротянським зайшли до кабінету, де я запропонував гостю чарочку портвейну. Він з радістю випив і зітхнув, готуючись сказати.

— Іване Карповичу, вражений нашою минулою зустріччю і дуже вам вдячний за те, як ви все зробили, вирішив я звернутися до вас в одній делікатній справі, подробиці якої мусять залишилися між нами.

— Ще жодна людина не скаржилася, що я розкрив її таємниці.

— Я це знаю. Просто дуже вже делікатна справа.

— Я слухаю.

— Ви обхідника з залізниці, який біля Зеленого яру живе, знаєте?

— Це отой страшний: горбатий і з більмом на оці?

— Він! То знаєте?

— Бачив раз на ярмарку.

— І що про нього думаєте?

— Злий він, бо з усіма тоді лаявся, і боялися його люди.

— А сестру його бачили?

— Сестру? В нього сестра є?

— Є, з ним у хатинці при залізниці живе! І от якщо цей обхідник — справжній диявол, то сестра його — справжній янгол! Обличчя — як з картини, кучерики біляві, шкіра ніжна, фігура! Сама досконалість! — аж зітхає Володимир і слинку ковтає.

— Бачу, подобається вона вам? — питаю я, а гість ніяковіє.

— Ну, як сказати... — він розводить руками.

— Та вже кажіть як є.

— Закохався я! — махає він руками. Як у всіх панів, вони в нього коротенькі та доглянуті: долоньки невеличкі, біленькі, пальчики справні, наче сосиски німецькі. А мужицькі долоні великі, важкою роботою розбиті, зі шкірою грубою та порепаною, у яку земля в’їлася, пальцями покрученими.

— Так, що от тільки про неї і думаю! — продовжує Боротянський і зітхає. Дивуюся я, бо ж серйозна людина, справою займається, а оце наче гімназист якийсь про кохання-махання заговорив. Це у панів часто така дурня трапляється.

— Ну, це справи молоді, зрозуміло. А що вас до мене привело? — не дуже-то розумію.

— Хочу я, щоб ви того обхідника перевірили.

— Тобто?

— Погрожував він мені.

— За що?

Тут Володимир Петрович іще більше червоніє.

— Кажіть, кажіть, не соромтеся, якщо хочете, щоб я допоміг, то розповідайте! — пропоную йому я.

— Та так вийшло, що забрав я її, — каже він і дивиться в підлогу. Вона в мене дерев’яна, дошки одна до одної так пригнані, що жодної шпарини.

— Забрали? Це ще як?