Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 88 89 90 91 92 93 94 95 96 ... 187
Перейти на страницу:

— От же пес. А родина в нього є?

— Тільки сестра.

— Заміжня?

— Ти що! Та він до неї нікого не підпускає! Років сім тому бригада одна працювала там поруч. Ну, один із хлопців пішов води попити і перестрів дівку. Розговорилися, дівчина дикувата, людей же не бачить, а тут хоч поговорити є з ким Балакали, аж тут їх горбань як побачив, схопив держак від лопати та кинувся на хлопця. Вбив би, гад такий, якби бригада на крики не прибігла та не відбила. Казали, що наче дикий звір він. Хотіли в поліцію поскаржитися, але злякалися, бо ж він пообіцяв проклясти, якщо хтось до поліції піде.

— От же потвора! — дивуюся я.

Посидів ще трохи з залізничниками і пішов. Сани залишив у трактирі біля вокзалу, залишив грошей, наказав коней годувати та напувати. А сам сів на потяг і поїхав до Бахмача Там був уночі, трохи поспав на вокзалі, а потім пішов шукати старого лікаря. Швиденько мені показали, де він живе. У невеличкому охайному будиночку. Постукав я у двері. Відчинила мені якась жіночка приємна, так зрозумів, що племінниця Єлизавета Павлівна, бо казали, що саме з нею старий лікар жив.

— Доброго дня. Мені б із Григорієм Богдановичем побалакати, — кажу і всміхаюся. А жіночка придивляється до мене, наче десь бачила вже.

— Доброго дня. А ви хто? — спитала і далі роздивляється, наче давнього знайомого. Але в мене пам’ять добра, і ніде я її не бачив.

— Яз Чернеччини, з лікарні, де Григорій Богданович раніше працювали.

— А я вас десь могла бачити? — питає вона.

— Та ні, навряд чи, — кажу я.

— Ну, заходьте, зараз я дядькові скажу.

Зайшов я всередину, там було ошатно, а головне тепло, бо на вокзалі я вночі трохи змерз.

— Роззувайтеся і проходьте сюди! — сказала жіночка з кімнати поруч. Я чоботи скинув, добре, думаю, що в шкарпетках, а не в онучах, а то б осоромився.

Зайшов до кімнати, побачив там у ліжку старого чоловіка.

— Дядько пошкодив стегно, то не підводиться зараз, — пояснила жінка, допомогла старому всістися, підклала під спину подушку і вказала на мене.

— Це гість із Чернеччини, дядю.

— Доброго дня, — старий уважно роздивлявся мене. — Щось я вас не впізнаю.

— Я від пана Черняка, вашого наступника у лікарні.

— А, від Миколи. Слухаю вас, — старий добре розмовляв, і видно було, що при пам’яті.

— Чи можу я попросити залишити нас? — спитав я у жінки.

— Так, звісно, — всміхнулася вона, ще раз мене роздивилася і вийшла, зачинивши за собою двері.

— Григорію Богдановичу, я до вас в одній важливій справі, — одразу почав я. — У Чернеччині сталася біда. Загинула дитина, якось дуже дивно загинула.

— Випита кров та вовчі сліди? — закивав дід.

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Знаю. Візьміть, будь ласка, з шафи чорну шкіряну теку. На третій полиці. Дайте мені.

Я подав йому теку, він розкрив її, дістав якісь папери.

— Будь ласка, окуляри.

Дав йому й окуляри. Він надягнув їх і почав щось читати з листів.

— Ось, дивіться, це почалося ще в минулому столітті.

— Що почалося?

— Випадки загадкової загибелі дітей. Просто їх не фіксували. У більшості випадків батьки навіть не зверталися до лікарів. У селянських родинах багато дітей, то там звичні до їх смерті. Тим більше ще немовлятами.

— Всі загиблі були немовлятами?

— Так, віком до року.

— І куди дівалася їхня кров?

— Таке враження, що її висмоктували. У всіх два ледь помітні сліди на шиї.

— І хто це робив?

— Я не знаю. Але таких випадків було дуже багато. Траплялися вони приблизно раз на місяць.

— А чому цим не зайнялася поліція?

— А навіщо їй це? До того ж, гинули діти селян. Тим більше, що слідів насильницької смерті не було. Вовчі сліди, так на них просто уваги не звертали.

— Вовчі сліди?

— Так, вовчі сліди. Майже завжди поруч були вовчі сліди, які вели до хати і від хати.

— То нападав вовк?

— Якийсь дуже дивний вовк.

— Чим дивний?

— Тим, що він міг відчиняти двері, не просто відчиняти, а відсувати засуви, інколи навіть відмикати замки ключем.

— Таких вовків не буває!

— Я знаю, — киває старий. — Тим більше, що цей вовк проходив повз сараї, повні худоби, і ніколи не крав тіла малюка, просто випивав кров і зникав.

— І поліція нічого не робила?

— Нічого. Їй це не було потрібно. Я кілька разів звертався до урядника, потім до пристава в повіт, до поліцмейстера в губернію, писав навіть до столиці. Але всім було байдуже, всі вважали мене за божевільного. Але я не божевільний! Ось усі випадки загадкових дитячих смертей, які я зміг знайти! Біля сотні, здебільшого в селах Роменського та Сумського, менше Лохвицького, Гадяцького та Прилуцького повітів. І це тільки те, що я зміг знайти! Я думаю, що їх було більше!

— Може, це жиди робили? Кажуть, вони кров християнських немовлят використовують?

— Не знаю. Але жодних підтверджень причетності жидів у мене немає. До того ж, розповідають, що кров їм потрібна на єврейський Великдень, а тут же діти гинули щомісяця, без прив’язки до якихось дат. Ось, бачите, все в мене записано.

Я беру ті аркуші, читаю. Там вказано дату смерті, в якому селі стався нещасний випадок, прізвище батьків, хлопчик чи дівчинка загинули, вік Страшний список Продивляюся його.

— То це знову продовжується? — питає старий.

— Так. А звідки ви дізналися про всі ці випадки?

— Їздив по сільських лікарнях, опитував колег. Майже в кожного були на пам’яті такі випадки. Але ніхто не хотів здіймати галасу. Ну, вмирають і вмирають. Всім байдуже! Коли я говорив про серію вбивств, вовчі сліди, з мене сміялися. Казали, що як же так, Григорію Богдановичу, ви ж учений, а вірите у всякі забобони на кшталт вовкулаків! Але я їм нагадував, що справжній учений має розгадувати ось такі таємниці, дізнаватися, що ж відбувається насправді! А не байдуже спостерігати за тим, як гинуть люди! Маленькі діти! — старий лікар переходить на крик і хапається за серце. Ротом ловить повітря, наче риба на березі. Я швиденько кличу жіночку. Вона дає старому якісь пігулки, потім води, щоб запив.

— У Богдана Григоровича погане серце. Його не можна хвилювати, — каже вона.

— Перепрошую, що потурбував.

— Може, він піде? — жінка питає у старого. Той крутить головою.

— Нехай залишиться, — хрипить.

Я залишаюсь, чекаю, поки старому трохи полегшає.

— Як ви? — питаю в нього.

— Трохи краще. Що хотів Микола?

— Він згадав, що ви щось казали про ці дитячі смерті, й наказав розпитати. А можна я візьму оці листки?

— Навіщо? Нікому і нічого не доведеш. Скандал нікому не потрібен, тим більше зі смертями дітей.

— Може бути в пригоді. А чому жодних смертей у містах? — питаю я. — Тут же лише села! Ви не питали в містах?

— Звісно, що питав! Але такі випадки були тільки в селах. І не просто в селах, а здебільшого на хуторах. По кілька хат, не більше.

— І чому так?

— Не знаю. Але ось так.

— Слухайте, а от я не розумію. Чому діти не починали плакати, коли щось їх кусало?

— Можливо, той, хто кусав, упорскував якесь знеболювальне.

— Укол робив?

— Не знаю. Але ось деякі комахи вміють кусати непомітно, бо на жалі в них знеболювальне, і жертва не відчуває укусу.

— Дива які.

— Ніяких див, просто наше невідання. Всьому є наукове пояснення! — гарячкує старий. — Просто нікому не потрібна істина! Всі хочуть, щоб усе залишалося як є, щоб була стабільність! І нехай гинуть діти, всім байдуже, головне, щоб не були зіпсовані звіти керівництву! — старий знову починає хвилюватися і переходить на крик.

1 ... 88 89 90 91 92 93 94 95 96 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)