Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Михайле! — шепочу йому.

— Що?

— У мене до вас прохання.

— Яке?

— Зачекайте, поки я вийду на волю, дайте мені один день, і я вас звільню. А як ні, тоді вже тікайте.

— Навіщо мені чекати?

— Бо дуже важлива справа Якщо втечете ви, то почнеться тут бозна-що, вас шукатимуть, а про кривавого вбивцю забудуть. Діти будуть у небезпеці, то прошу вас — зачекайте!

— Кривавий убивця? Він що, справді є? — дивується Голубовський.

— Справді є. І такий він страшний, що ніхто навіть не уявляє.

Довго Голубовський думав, а потім пообіцяв, що зачекає. Випустили мене вже по обіді наступного дня. Вивели з холодної, у коридорі вже чекав мене справник, поліцейські та чоловік у партикулярному вбранні, з пенсне.

— Я адвокат Крушельников, з Харкова, — подав мені руку. Потиснув я її. — Вас зараз відпускають, бо полковник Кармазін надіслав телеграму, що дозволив вам користуватися саньми. Так було? — питає він. Дивлюся, як уважно справник на мене дивиться з невдоволеним обличчям, інші чини.

— Саме так, — киваю. Справник, наче щавлю з’їв, такий кислий на морду зробився.

— То затримувати вас більше не мають права, ви ні в чому не винні. Ходімо, Іване Карповичу, — бере він мене під руки і виводить з поліцейського відділку. — Вам привіт від Павла Івановича Харитоненка, — шепоче мені на вухо.

— Низький уклін йому. Вибачте, що потурбував.

— Тримайтеся подалі від поліції. Вони на вас злі, тільки й шукатимуть нагоди, щоб знову до холодної кинути.

— Триматимуся, — обіцяю.

Ми вже на вулицю вийшли, дихнув я свіжим повітрям, яке здалося мені аж солодким.

— Іване Карповичу! — чую голос знайомий і бачу графа Маєвського. Який на моїх санях, із Чалим запряженим Як це йому Уляна Гаврилівна дозволила коня взяти?

— Іване Карповичу, біда! — кричить граф. І тут тільки я помітив, що обличчя в нього бліде і з синцем великим.

— Що таке? — побіг я до нього.

— Напали на нас! Сьогодні вночі! — каже мені граф, а очі в нього перелякані й сам аж тремтить.

— Моніка! Де Моніка? — аж кричу я.

— Не хвилюйтеся, мала з Уляною Гаврилівною тут, у місті. Пан Хомутинський їх радо прийняв. Але вдома таке сталося! Страшне!

Заскочив я в сани й погнав, навіть адвокатові не подякував. На хутір стрілою полетів. Дорогою граф мені розповів, що вчора увечері приїхав він до мене, щоб розпитати про мою нову справу, бо чув, як я врятував жида-прикажчика від народного гніву, а потім кудись зник.

— Приїхав я пізно, потім ще Уляна Гаврилівна нагодували мене вечерею, темно зробилося, і я залишився. Хвилювалася вона, що вас довго немає, і казала, що серце щось чує недобре, я й уваги не звернув. Попросився переночувати у вас у кабінеті, де хотів попрацювати. А там у вас портвейн стояв, — Маєвський винувато розводить руками.

— Далі! Далі! Що було далі!

— Ну, Іване Карповичу, ви ж знаєте, що слабка я людина і ото хотів чарочку випити та за роботу взятися, а випив усю пляшку. Ви вже вибачте.

— Далі! — верещу я і жену Чалого.

— Та не поспішайте ви так, уже немає сенсу поспішати, — вгамовує мене граф.

— Далі!

— Далі серед ночі прокинувся я у вашому прекрасному фотелі від того, що пити хочеться. Свічка догоріла і потухла, нової я не знайшов, у темряві вниз іти по сходах не схотів, бо вже раз звідти падав. Коли згадав, що вікно з кабінету вашого на дах виходить, а там же сніг. Хотів узяти жменьку та спрагу втамувати. Відкрив вікно, а на вулиці бозна-що робиться.

— Що — бозна-що?

— Наче собаки чубляться. Рикання, скавчання. А я ж ваших песиків знаю, що дебелі та сміливі. Хто б на них напасти міг? І подумати страшно! Але я не злякався, побіг до шафи, де у вас зброя. На щастя, шафа незачинена була. Схопив я рушницю вашу, двостволку, і знову до вікна підбіг. На вулиці вже тихо було, лише хрипів один із ваших песиків. Помирав.

— Як помирав? — не вірю я.

— А побачите як! Я злякався, стою, коли чую, що хтось наче за ґрати на вікнах смикає. Ох і правильно ви зробили, що їх поставили! Ох і правильно, Іване Карповичу! Посмикало, тиша, а потім як стрибне на дах! Жах! — аж кричить граф.

— Хто стрибне?

— Чудовисько!

— Яке чудовисько?

— Вовк! Величезний вовк!

— Що? Впевнені?

— Впевнений! Я його добре бачив! Він же чорний, а на даху сніг, ще і місяць світить! Величезний, пащею клацає, очима кров’ю налитими дивиться!

— Ви вбили його? — аж кричу я.

— Поранив. Хоч як не злякався, а опанував себе і з двох стволів як дам! Ох не чекав він! Завив і з даху впав. Я давай ще набої шукати, але поки знайшов, то втік він. Уляна Гаврилівна перелякана прибігла. Я наказав їй узяти малу і до кабінету піднятися. Там ми зачинилися і до ранку сиділи, готові відбиватися. А зранку запряг я Чалого, який у сараї ледь двері не вибив уночі з переляку, сіли ми і поїхали до міста. Там зустрів я Хомутинського, він узяв Уляну Гаврилівну з Монікою до себе. В місті їм безпечніше буде. Та не поспішайте ви так, Іване Карповичу, — просив граф, але я гнав як божевільний.

Швидко домчали, пішов я дивитися, що і як. Собачок своїх знайшов перед двором загризеними. Билися вони до останнього, але напало на них справжнє чудовисько, яке перекусило їм лапи і розірвало горлянки. Вбило обох моїх песиків. А потім пішло до хати. Ось сліди на снігу. Сліди були вовчі, тільки такого розміру, якого я в житті своєму не бачив. Моя нога у чоботі в той слід вміщалася, наче це не вовк був, а ведмідь якийсь. Але не ведмідь, бо онде як стрибнув на дах. З землі, аж на дах!