Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Тоді їдьмо спочатку до лікарні.

Залишок шляху ми просиділи мовчки, здається, Голубовський залишився невдоволений тим, що я його одразу не зарахував у невинні. Дарма образився, бо ж я звик усіх підозрювати і нікого в безневинні наперед не зараховувати.

Ось ми в’їхали до Чернеччини і повернули до земської лікарні, розташованої в колишньому монастирі. Ще коли вулицями їхали, я побачив, як вороже дивилися на нас місцеві мужики. Пальцями тицяли, головами крутили, розбігалися по дворах. Голубовський теж помітив усе це, аж втиснувся в сани і з полегшенням зітхнув, коли ми заїхали у двір лікарні.

— Лікаря звати Володимир Михайлович, дуже порядна людина, — сказав мені прикажчик.

Ми зайшли всередину, назустріч нам вийшов чоловік у білому халаті, здивовано придивився до мене, а потім несподівано зрадів.

— Іване Карповичу! Підіпригора! Ви? Оце так сюрприз! Я — Володимир Михайлович Черняк, тутешній лікар, я всі ваші історії читаю! — підбіг, руку потиснув, повів у свій кабінет.

Лікарю було біля тридцяти, був він швидкий, високий та худий, тут же запропонував чай із пиріжками.

— Можна і чай, але спочатку про справу. Розкажіть про дитину, — попросив я.

— Та що там розказувати? Розтин показав, що справді крові в дитині майже не було. Вени та артерії аж злиплися.

— Ви таке раніше бачили? — питаю.

— Таке? Ні, не бачив, — каже лікар якось непевно. — Але я ж тут нещодавно працюю. А ви будете цю справу розслідувати?

— Ще не вирішив. Де кров поділася?

— Таке враження, що була висмоктана. На тілі дитини жодних пошкоджень, тільки на шиї, в районі зовнішньої яремної вени я помітив два сліди.

— Що за сліди?

— Схоже, що від зубів.

— Зубів?

— Здається, собачих. До лікарні часто покусаних привозять, я бачив багато разів. Але от щоб так кров випивалася — ні.

— А не могло бути іншої причини смерті? Отруєння чи задушили?

— Ні, жодних ушкоджень ані ззовні, ані зсередини. Просто кров зникла.

— І що ви написали у рапорті про причини смерті?

— Велика крововтрата внаслідок невідомих причин.

— А де зараз тіло?

— У морзі. Ходімо, покажу.

Лікар проводить нас у холодну кімнату без вікон, де на брилі льоду лежить тіло маленької дитини, хлопчика. Такого тендітного та беззахисного. Я кривлюся, бо згадую про маленьку Моніку. І розумію, що обов’язково візьмуся за цю справу. Бо вбивати гріх, але подвійний гріх — убивати малих та беззахисних дітей.

— Господи! Скільки йому? — жахаюся я.

— Вісім місяців, — каже лікар, підходить, показує. — Ось ті сліди, що я казав.

Я роздивляюся. Справді, схоже на укус, але якийсь дивний.

— Дитина ні на що не хворіла?

— Ні, здорова дитина Я пологи приймав, потім двічі бував на хуторі. Цілком нормальна дитина, то сталося щось дуже дивне, — розводить лікар руками.

Коли тут до моргу забігає схвильована медсестра.

— Пане лікарю, мужики ідуть! — кричить вона.

— Що? — дивується Черняк, а Голубовський робиться блідим наче крейда.

— Натовп цілий!

Ми побігли нагору і побачили вже біля лікарні натовп селян. Їх кількість швидко збільшувалася. Чоловіки, жінки, діти.

— Жида віддайте! Він дитину Пономаренків убив! Кров випив! Жида на вила! — кричав натовп і потроху насувався на лікарню.

— Зачинити двері! — крикнув Черняк двом санітарам. Ті побігли, але що двері, коли он які великі вікна прорубані в колишніх монастирських стінах.

— Жида на вила! Вбити Іуду! За дитину християнську! — натовп сунув, уже людей двісті, а може, й триста, Чернеччина — село велике.

— Що робити? — в паніці спитав Черняк, а Голубовський мовчав із побілілим обличчям і лише дрібно тремтів.

— Віддайте жида! Вбити! За дитину! Кров християнську пив! Жида на вила!

— Треба тікати! Через чорний хід! — шепоче Черняк і хапає Голубовського за руку.

— Стійте! — кажу йому, бо ж не втечеш. Чорний хід виходить у колишній монастирський сад, там зараз снігу по пояс Куди там Голубовський дінеться? Наздоженуть і розірвуть на шматки.

— Іване Карповичу, вони ж уб’ють його! — кричить мені Черняк, і ми чуємо звук розбитого скла. Голубовський стоїть паралізований жахом.

— Дай мотузку! — наказую Черняку, той розгублено кліпає очима. — Мотузку давай! — рикаю я на нього, а сам б’ю Голубовського. Кулаком, по губах, щоб якнайбільше роз’юшити. Голубовський падає, я його піднімаю, зриваю з нього ремінь і в’яжу руки. Дзеленчать іще розбиті вікна.

— Відчиніть двері! — кричу я санітарам і піднімаю Голубовського, штовхаю вперед. — Відчиніть двері! — я тримаю Голубовського лівою, правою вихоплюю револьвер і стріляю. Звук пострілу примушує санітарів діяти і зупиняє селян. Я стріляю ще раз. — Відійти від дверей!

Двері нарешті відчиняють, натовп трохи розступається. Ми з Голубовським виходимо. І бачимо розлючені, сповнені ненависті погляди. Вони мені знайомі. Пам’ятаю, як служив у Туркестані, посварилися на базарі покупець та продавець. Покупець дістав кинджал, продавець схопився за каменюку і вбив покупця. Вони виявилися з різних племен, убитий був із кочовиків, які по обіді примчали, щоб спалити кишлак і вирізати в ньому всіх до ноги. Нас було два десятки солдатів, які випадково там опинилися і мусили захистити людей. Я бачив очі тих кочовиків. У них було лише одне бажання: вбивати. Добре, що наш офіцер збрехав, наче нам на допомогу вже їдуть чотири ескадрони кінноти, які виріжуть усіх нападників. То ледь вдалося тоді вгамувати. Потім кишлак заплатив викуп і видав убивцю. Обійшлося без великої крові.