Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Телеграми будуть, обов’язково будуть, бо ви, Іване Карповичу, вигадали просто чудовий хід. Це я вам кажу як адвокат! Я аж заздрю, що цей хід не я вигадав, а ви. Причому як вигадали! Буквально за мить до того, як уже могло бути запізно! Я просто в захваті!

— Але телеграми можуть і зараз прийти пізно.

— Можуть, — адвокат зітхає. — На жаль, можуть.

— То нас чекають попереду чудові хвилини невизначеності, — посміхаюся я.

— Вам не страшно? — питає адвокат. — А я дуже нервую.

— Та страшно.

— Тоді чому посміхаєтесь?

— Бо смішно теж. Якийсь цирк, про це б кіно добре зняти.

— Якщо вас таки не розстріляють, бо в кіно мусить бути щасливий кінець. До речі, якщо все закінчиться добре, то буду просити вас на знак вдячності ввести мене в одну з ваших оповідок на правах помічника. Можу розповісти кілька смішних випадків зі своєї практики.

Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.

— Їдуть! Їдуть! — нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.

— То напишете про мене? — питає адвокат хрипким голосом.

— Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, — я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.

— Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?

— Звісно.

Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.

— Скасовано! Наказ скасовано! — кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.

— Іване Карповичу, що з вами? — питає здивовано ротмістр.

— Зачекайте, дайте йому час! — це адвокат. — Прошу вас, відверніться!

— Всім відвернутися! — наказує ротмістр. Тиша.

— Все добре, Іване Карповичу, все добре! — шепоче мені на вухо. — Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!

Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.

— Іване Карповичу, вітаю! — підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. — Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!

— А суд?

— Якась прикра помилка, — ротмістр розводить руками. — Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.

— Дякую, я доберуся на хутір сам.

— Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?

— Так.

— Тоді ходімо.

Натовпи нас зустрічають ще на в’їзді до Ромен, тисячі людей, що кидають квіти і скандують: «Слава Івану Карповичу!» Ми їдемо неквапливо, водій прибрав верх у авто, мене всі бачать і аплодують. Позаду гарцює загін вершників. Всі збуджені та веселі. Мене довозять до самого хутора, де нас зустрічають схвильовані дівчата.

— Був дуже радий знайомству з вами, Іване Карповичу. І ще більше радий, що все закінчилося добре, — каже ротмістр.

— Побачимося на війні, — я тисну йому руку.

— Сподіваюся, що там ви не втратите свого фарту! — ротмістр сідає в машину і їде. За ним вершники. Ми з дівчатами стоїмо і дивимося, як потроху осідає курява.

— Ваню, що трапилося? — питає Єлизавета Павлівна.

— Я йду на війну, — кажу я і не знаю чи радіти, чи сумувати.

(30.08.11. — 14.11.2012. Суми)