Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

 замахнувся сокирою і розколов дровиняку навпіл. Потім наступну. Біля мене вже лежала купа дров, а я все не міг зупинитися, бо охопила мене завзятість. Так легко і так радісно оце рубати було, аж серце співало. Вже давно скинув кожух, залишився у сорочці й безрукавці — анітрохи не холодно. Сокира аж зі свистом повітря ріже, дровиняки на поліна радо розлітаються, сонце на снігу виблискує — як тут Господу не подякувати?

Зупинився, перехрестився, «Отче наш» прочитав, знову рубати узявся. Я міг би і робітника найняти, але сам за дрова брався, щоб не закиснути. Бо ж узимку мені роботи майже немає, не цілий же день удома сидіти та чай пити. Оце візок цеглин із кізяків до котла привіз, розпалив, щоб пішло тепло по батареях. Тепер рубаю дрова для плити, щоб було Уляні Гаврилівні, кухарці моїй, на чому готувати. І користь, і розімнуся, не дам тілу застоятися. Ще порубав, назбирав дров у рядно і заніс до хати. Там уже тепло, приємно, узяв Моніку на руки, гойдаю, вона мені щось мугикає, усміхається, золото, а не дитина. З нею погрався, а тут іще Уляна Гаврилівна сніданок зробила — як я любив: млинці гарячі, чай та мед із власної пасіки, якого накачав цього року аж сто двадцять пудів. Частину продав, а частину притримав до Масляної, коли схочеться людям млинець присолодити, і ціни вгору полізуть, як плющ по дереву.

Поставив самовар на стіл, налив чашку, медок по млинцю розмазав, згорнув у трубочку і тільки-но вкусив, коли чую — собачки мої у дворі загавкали. Чи їде хто? Я швиденько до кабінету, який у мене на другому поверсі був. У кабінеті віконця на всі боки, з яких навколо добре видно. Ага, справді, он летять до мене сани. Навів бінокль я, подарунок штабс-капітана Мельникова, і побачив, що в санях сидить незнайомий мені чоловік, який дуже поспішає, щосили наганяє двійко коней. Я пішов зустрічати невідомого гостя. Вийшов за ворота Снігу біля них намело вище мене, два дні чистив, щоб із двору виїхати можна було. Сніг — то на користь: навесні розтане, земля водою набереться, і буде врожай добрий.

Ось уже і гість мій приїхав. Чоловік років за тридцять, невисокий, чорнявий, худий, одягнений добре, дуже схвильований, якщо не сказати переляканий. Зліз із саней і підбіг до мене.

— Ви Іван Карпович Підіпригора?

— Я.

— Мене звати Михайло Голубовський, я прикажчик у Чернеччині, — каже. Чув я про нього, він із вихрестів, тобто жид, який у християнство перейшов, бо ж жидам в імперії сутужно, ото вони і лізуть в люди.

— Я до у вас у справі, дуже важливій справі! — каже й очима кліпає, руки собі мне, нервує.

— Що ж, прошу до хати, — кажу. Провів його до кабінету, запропонував стілець.

— О, та ви друкарську машинку маєте? — здивувався Голубовський, мабуть, не чекав, що у мужика таке диво буде.

— Маю. То що у вас за справа?

— Справа, Іване Карповичу, дивна і підозріла, — сказав і кривиться, немов не знає, з чого почати.

— Зі справами ясними до мене не їздять. То що сталося?

— Сталося страшне! На одному з хуторів під Чернеччиною немовля загинуло.

— І що? — дивуюся я, бо час від часу трапляється, що діти гинуть, хоч зараз це не так часто, відтоді, як земські лікарні по селах з’явилися.

— Не просто так загинуло, а кров з нього випріли! — каже гість і озирається, наче женуться за ним.

— Що? — кривлюся я, бо не люблю оцієї дурні, що хтось там чиюсь кров п’є. Скільки в охоронному відділенні служив, а жодного разу не зустрічав доказів правдивості всіх цих чуток про пиття крові. Хіба що комарі, ці п’ють, але люди про комарів говорити не люблять, а все аби щось повигадувати.

— Мати вранці прокинулася, до дитини підійшла, а та мертва!

І посиніла! — шепоче Голубовський.

— Може, захворіла? Буває таке.

— Ні! Кров з неї випили!

— Хто?

— От про це ви і мусите дізнатися! — каже Голубовський.

— Слухайте, я такими справами не займаюся. Я крріміналом займаюся, а тут маячня якась і...

— А тут буде кримінал, бо ж мене хочуть звинуватити!

— Вас? Ви до чого? — дивуюся я.

— А до того, що я зі справником нашим ворогував. Він хабар вимагав, він з усіх прикажчиків вимагає, але я не платив, звісно, з дозволу мого роботодавця полковника Кармазіна. Справник уже і так, і сяк, хотів довести, що насправді я не вихрестився, щоб до смуги осілості мене відправити, але наш батюшка Іов правду сказав, що до церкви я ходжу ревно. Ніяк мене справник не міг дістати, а тут сталося ото з дитиною. Справник примчав і почав усім говорити, що це я винний, усілякі дурниці, що євреї кров немовлят п’ють! Налаштував селян проти мене, а тепер і арештувати хоче! Він мене замордує, я знаю! То прошу вас, Іване Карповичу, знайти вбивцю дитини!

— Але чому мене?

— Іване Карповичу, ви ж найкращий сищик імперії!

— Та звідки ви таке взяли?

— Я ж ваші історії читаю в журналі! Читаю та захоплююся!

— То література, побрехеньки.

— Розумію, але які б побрехеньки не були, та ви і поляків тих спіймали, і «Зірку Сходу» знайшли, чому я особисто був свідком Іване Карповичу, благаю, візьміться за цю справу!

— Я мушу подумати...

— Про гроші не хвилюйтеся. Ось 50 рублів, це аванс! — тицяє мені десятки.

— Не в грошах справа Спочатку треба мені подивитися, що за справа А потім уже вирішу я, чи візьмуся за неї.

— І як ви будете дивитися?

— З’їжджу до Чернеччини.

— То поїхали!

Так Голубовський поспішав, що Уляна Гаврилівна навіть пиріжків у дорогу напекти не встигла, тільки сала копченого, гірчицею намазаного дала, хліба, огірків солоних та цибулину. Ну, і ще термос у дорогу взяв, який на Різдво надіслав мені Олексій Посульський. Хитра штука цей термос, німецька Ото наллєш туди чаю гарячого, в сани покладеш, поїдеш бозна-куди, за кілька годин відкриєш, а чай гарячий, наче тільки-но з самовара! Дуже приємна річ, за яку я пану Посульському вдячний був.

їдемо ми до Чернеччини, яка названа була так, бо колись був там великий монастир, якому належало багато сіл та землі навколо. Але за Катерини монастирів багацько закрили, землі короні передали. І цей монастир також закрили, залишилася тільки назва села, яка вказувала, що от колись жили тут ченці.

— Розкажіть, що про обставини загибелі дитини відомо? — питаю я, щоб час дарма не гаяти.

— Та що. Кажу ж, що хутір, де все сталося, за селом, біля ліска невеличкого. На хуторі два брати живуть. В одного четверо дітей, в іншого — шестеро. Вночі, кажуть, собаки вили якось дивно. Немовля в колисці спало, біля печі. Діти інші на печі, а батьки в кімнаті.

— А чого це дитина не біля матері? — дивуюсь я.

— Бо матір після пологів тифом хворіла, молоко в неї перегоріло, Годували маля коров’ячим. Старші діти й годували вночі, щоб мати поспати могла, ви ж знаєте, скільки роботи у сільських жінок. Вранці, десь о четвертій, мати встала худобу порати, зазирнула в колиску, а малюк уже й охолов.

— Мертвий?

— Мертвий. Аж посинів весь.

— А двері до хати зачинені були?

— Так, на засув. Господар увечері сам зачиняв, і зранку теж зачинені були. Злочинець через дах проліз.

— Через дах?

— Так, там стріха розідрана в одному місці. То заліз на горище, а потім по драбині в комору, а вже звідти до кімнати тихенько зайшов, щоб ніхто й не почув.

— Не розумію, кому потрібна кров немовляти? Щоб так ризикувати?

— Я і сам не розумію. Хотів би думати, що справник це навмисне затіяв, провокацію цю, але він тупа істота, він би такого ніколи не вигадав. Не знаю, як це все розуміти. Тим більше, що біля хати начебто бачили вовчі сліди.

— Вовчі? — дивуюся я.

— Так, вовчі. У нас тут хіба вовки є? — питає Голубовський.

— Та є в Лебединських лісах, а інколи ще з великороських губерній забрідають, коли їм там їжі не вистачає.

— Ну, ото сліди ті теж проти мене за доказ вважаються.