Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Я уздовж залізниці їхав, хотів там гайок один прикупити. Ну, ви ж знаєте, я лісом займаюся. Вирішив до обхідника заїхати, спитати про гай той, чи немає якоїсь вади. Обхідника вдома не було, лише сестра його, Поліна, відчинила мені, чаю запропонувала Я її як побачив, то одразу серце забилося. Бо ж красива, справжнє янголятко. Чаю попив, поїхав, а вона з думок не йде. Ви не думайте, Іване Карповичу, я не перелюбник якийсь, я — людина серйозна, не дозволяю тілу над духом гору брати! Але Поліна, вона ж така прекрасна, нестерпно прекрасна! Лише людина з черствим серцем у неї не закохається. Я думав, що ось у мене вже черстве стало серце, але її побачив, і розквітло воно в мене бутоном!
Володимир зітхає, і аж сльози в нього на очах від захвату. Отут я здивувався, бо ж не чекав такого від Боротянського. А потім згадав Ізабеллу і закляк. Бо ж сам он як закохався, що досі серце болить, коли згадую. У кожної людини слабке місце є, і доля по ньому б’є.
— Цілий тиждень я наче на голках крутився, що не роблю, а про Поліну думаю, уві сні тільки її й бачив. Не життя, а пекло якесь, — скаржився Боротянський. — Потім не витримав я, поїхав до неї. Обхідника знову вдома не було, бозна-де він вештається. А ось Поліна вдома була. І дуже мені зраділа. Казала, що занудилася вже на самоті, тільки й бачила людей, що у вікно, коли потяг проїздив. Поговорив я з нею, а потім як щось сталося зі мною. Ну, от наче чари якісь чи що. Ви ж мене, Іване Карповичу, знаєте. Я людина спокійна і розважлива, а тут ото підхопив Поліну на руки й поніс до саней. Посадив і відвіз до себе.
— Та ви що? — дивуюся я. Це на Кавказі буває, що дівчат викрадають, але щоб у нас оце так!
— Кажу ж, наче зачарований був! Не знаю, що зі мною робилося. Привіз додому, і був у нас рай. Два дні. А потім брат її прибіг, той обхідник. Розлючений, аж гавкав спересердя. Забрав її, хоч вона плакала і їхати від мене не хотіла. Я було спробував захистити дівчину, а він мені револьвером пригрозив.
— Револьвером? — дивуюся, бо звідки у звичайного обхідника револьвер?
— Револьвером. Забрав її і сказав, що тільки я до Поліни знову поткнуся, то буде мені біда.
— Яка біда?
— Яка біда, не сказав, але дивився так недобре, що я йому повірив.
— То не лізьте туди, і все.
— Не можу. Бо з ранку до вечора про Поліну думаю, і вночі вона мені сниться. Не можу я без неї, Іване Карповичу!
— Володимире, ну ви ж серйозна людина!
— Серйозна, тому і прийшов до вас.
— Може, краще б забути про ту Поліну?
— Ні. Я намагався, чесне слово, робив усе, що міг. Але не можу забути.
— То що ви від мене хочете?
— Щоб ви поговорили з обхідником Ви ж досвідчена людина, зможете з’ясувати, наскільки він небезпечний для мене і для Поліни. Якщо вирішите, що з ним можна вести перемовини, то я вас на це уповноважую. Готовий заплатити тисячу рублів за те, щоб пан обхідник зник звідси і не заважав нам із Поліною.
— Володимире, я зараз уже займаюся одною справою...
— Іване Карповичу, та це ж і не справа зовсім Просто поїдьте туди, поговоріть із ним, з’ясуйте, що він за людина, і скажіть мені. А заплачу я вам, як за справу. Дуже прошу, Іване Карповичу, — він дивиться на мене. — І тисячу рублів чудовиську віддавати не обов’язково. Якщо сторгуєтеся дешевше, то різниця буде вам за винагороду.
— Це наче торгівля жінками якась.
— Торгівля — це коли проти волі жінки. А коли Поліна сама хоче втекти від свого деспотичного брата і жити зі мною, то це звільнення жінки!
— Але ж ви дворянин, ви ніколи не одружитесь із нею.
— Іване Карповичу, життя зараз змінюється досить швидко, і станові підвалини дуже швидко руйнуються. У великих містах уже не дуже дивляться на дворянство. Поступово це дійде і сюди. То ми домовилися?
— Добре, але я не зможу одразу взятися за ваше прохання.
— Я б просив, щоб ви зробили це протягом тижня. Чесне слово, дуже погано мені без Поліни, то не зволікайте.
— Добре, а тепер прошу скуштувати млинців від Уляни Гаврилівни.
— Чув про них, обов’язково скуштую.
Вже за столом сиділи і їли, коли Боротянський спитав щодо подій у Чернеччині.
— Кажуть люди, що врятували ви там жида від вірної смерті.
— Та який він жид? Віри православної.
— Але ж кров із дітей пив.
— Ну, то дурниці.
— А оце до вас їхав, зустрічав справника, так той запевняв, що саме жид винен.
— Ні, не він, це точно.
— Тоді хто ж дитину життя позбавив?
— Цього поки не знаю.
— То ви цією справою займаєтесь?
— Так.
— І навіщо вона вам?
— Дуже погано, коли гинуть діти.
— Тут із вами згодний.
Ми поїли млинців, Боротянський поїхав додому, а я піднявся до кабінету, щоб подивитися на малу. Вирішив поїхати до Чернеччини, там дещо дізнатися, потім, як час буде, то заїхати і до обхідника, що жив далеченько від сіл, у глухому кутку серед боліт та лісів.
Запряг коней пана Голубовського в його ж таки сани та поїхав. У Чернеччинській лікарні побиті вікна забили дошками, чекали на скло з міста. Біля лікарні чергувало кілька козаків. Лікар Черняк, коли мене побачив, то дуже зрадів.
— Іване Карповичу! Я вам так вдячний, що не дали статися жорстокому вбивству! Сам не знаю, що з нашими сталося! Вони ж не вбивці зовсім, а то як поскаженіли, ледь не вбили бідного прикажчика! Як таке можливо?
— Помста затьмарила розум. А де дитина?
— Наказали її віддати батькам. Сьогодні похорони.
— Я б хотів з’їздити на хутір, подивитися там усе.
— Іване Карповичу, немає чого там дивитися, бо все затоптане. Туди ж з усіх навколишніх сіл люди з’їхалися, щоб подивитися. То слідів жодних не залишили, хоч я і намагався протестувати.
— А ви там були?
— Ну звісно! За мною батько дитини приїхав, ще як тільки знайшли маля вранці. То з чужих я перший там був.
— І що бачили?
— Та що, мертва дитина та вовчі сліди біля хати, а ще стріха розідрана.
— А з горища як злізти можна в хату?
— По драбині. А далі там двері до кухні.
— Ну, ще застрибнути по снігу на хату вовк міг і стріху розідрати. Але щоб потім драбиною спуститися до коридора, а далі двері в кухню відчинити, щось про таке не чув! — сумніваюся я.
— Так само, як і про те, що вовк кров пив, а м’ясо залишив, — погоджується лікар. — Дуже дивна історія. Голубовського у вбивстві звинувачують, але абсолютно дарма.
— Чому?
— Тому що у справі лише два докази: те, що він колишній єврей, і ота собача шуба. Але шубу я бачив, шуба як шуба!
— А де ви її бачили?
— Та вдома у Голубовського! Він живе у флігелі маєтку полковника.
— Ви з ним товаришували? — цікавлюся.
— Так. Просто ми з ним тільки двоє освічених людей на селі. Ну, як не рахувати полковника та отця Іова. І він же був хрещений, тобто не жид, — виправдовується лікар.
— Так розумію, що хрестився він виключно для того, щоб працювати поза смугою осілості?
— Ну, в душу людині не заглянеш, але до церкви він ходив постійно і молився ревно.
— А жінка в нього була?
— Тут? Ні, нікого.
— А не тут?
— Він же у Чернеччині жив, — дивується лікар.
— Жив у Чернеччині, а їздити міг кудись. До тих самих Ромен.
— Ну, не знаю. Нічого ані про яку жінку від нього не чув, — каже лікар і помітно червоніє.
— Слухайте, ви ж розумієте, що це єдина можливість врятувати Голубовського. Щоб був свідок, що він ніч провів у Ромнах.
— Я не розумію, про що ви говорите! — ще більше червоніє Черняк.
— А я думаю, що розумієте. Якщо боїтеся нашкодити жінці, то просто напишіть їй, повідомте, що сталося. Нехай вона вирішує, як чинити. Тільки ж поясніть, що зараз від неї залежить, чи піде невинна людина до Сибіру, чи ні.
Дивлюся на нього, Черняк відвертається. Хвилюється. Він знає, кому писати. Ну, ось і добре.
— Так, тепер повернемося до хутора Пономаренків, де дитина загинула. По вовчих слідах піти не намагалися?