Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Володимире, я зараз уже займаюся одною справою...

— Іване Карповичу, та це ж і не справа зовсім Просто поїдьте туди, поговоріть із ним, з’ясуйте, що він за людина, і скажіть мені. А заплачу я вам, як за справу. Дуже прошу, Іване Карповичу, — він дивиться на мене. — І тисячу рублів чудовиську віддавати не обов’язково. Якщо сторгуєтеся дешевше, то різниця буде вам за винагороду.

— Це наче торгівля жінками якась.

— Торгівля — це коли проти волі жінки. А коли Поліна сама хоче втекти від свого деспотичного брата і жити зі мною, то це звільнення жінки!

— Але ж ви дворянин, ви ніколи не одружитесь із нею.

— Іване Карповичу, життя зараз змінюється досить швидко, і станові підвалини дуже швидко руйнуються. У великих містах уже не дуже дивляться на дворянство. Поступово це дійде і сюди. То ми домовилися?

— Добре, але я не зможу одразу взятися за ваше прохання.

— Я б просив, щоб ви зробили це протягом тижня. Чесне слово, дуже погано мені без Поліни, то не зволікайте.

— Добре, а тепер прошу скуштувати млинців від Уляни Гаврилівни.

— Чув про них, обов’язково скуштую.

Вже за столом сиділи і їли, коли Боротянський спитав щодо подій у Чернеччині.

— Кажуть люди, що врятували ви там жида від вірної смерті.

— Та який він жид? Віри православної.

— Але ж кров із дітей пив.

— Ну, то дурниці.

— А оце до вас їхав, зустрічав справника, так той запевняв, що саме жид винен.

— Ні, не він, це точно.

— Тоді хто ж дитину життя позбавив?

— Цього поки не знаю.

— То ви цією справою займаєтесь?

— Так.

— І навіщо вона вам?

— Дуже погано, коли гинуть діти.

— Тут із вами згодний.

Ми поїли млинців, Боротянський поїхав додому, а я піднявся до кабінету, щоб подивитися на малу. Вирішив поїхати до Чернеччини, там дещо дізнатися, потім, як час буде, то заїхати і до обхідника, що жив далеченько від сіл, у глухому кутку серед боліт та лісів.

Запряг коней пана Голубовського в його ж таки сани та поїхав. У Чернеччинській лікарні побиті вікна забили дошками, чекали на скло з міста. Біля лікарні чергувало кілька козаків. Лікар Черняк, коли мене побачив, то дуже зрадів.

— Іване Карповичу! Я вам так вдячний, що не дали статися жорстокому вбивству! Сам не знаю, що з нашими сталося! Вони ж не вбивці зовсім, а то як поскаженіли, ледь не вбили бідного прикажчика! Як таке можливо?

— Помста затьмарила розум. А де дитина?

— Наказали її віддати батькам. Сьогодні похорони.

— Я б хотів з’їздити на хутір, подивитися там усе.

— Іване Карповичу, немає чого там дивитися, бо все затоптане. Туди ж з усіх навколишніх сіл люди з’їхалися, щоб подивитися. То слідів жодних не залишили, хоч я і намагався протестувати.

— А ви там були?

— Ну звісно! За мною батько дитини приїхав, ще як тільки знайшли маля вранці. То з чужих я перший там був.

— І що бачили?

— Та що, мертва дитина та вовчі сліди біля хати, а ще стріха розідрана.

— А з горища як злізти можна в хату?

— По драбині. А далі там двері до кухні.

— Ну, ще застрибнути по снігу на хату вовк міг і стріху розідрати. Але щоб потім драбиною спуститися до коридора, а далі двері в кухню відчинити, щось про таке не чув! — сумніваюся я.

— Так само, як і про те, що вовк кров пив, а м’ясо залишив, — погоджується лікар. — Дуже дивна історія. Голубовського у вбивстві звинувачують, але абсолютно дарма.

— Чому?

— Тому що у справі лише два докази: те, що він колишній єврей, і ота собача шуба. Але шубу я бачив, шуба як шуба!

— А де ви її бачили?

— Та вдома у Голубовського! Він живе у флігелі маєтку полковника.

— Ви з ним товаришували? — цікавлюся.

— Так. Просто ми з ним тільки двоє освічених людей на селі. Ну, як не рахувати полковника та отця Іова. І він же був хрещений, тобто не жид, — виправдовується лікар.

— Так розумію, що хрестився він виключно для того, щоб працювати поза смугою осілості?

— Ну, в душу людині не заглянеш, але до церкви він ходив постійно і молився ревно.

— А жінка в нього була?

— Тут? Ні, нікого.

— А не тут?

— Він же у Чернеччині жив, — дивується лікар.

— Жив у Чернеччині, а їздити міг кудись. До тих самих Ромен.

— Ну, не знаю. Нічого ані про яку жінку від нього не чув, — каже лікар і помітно червоніє.

— Слухайте, ви ж розумієте, що це єдина можливість врятувати Голубовського. Щоб був свідок, що він ніч провів у Ромнах.

— Я не розумію, про що ви говорите! — ще більше червоніє Черняк.

— А я думаю, що розумієте. Якщо боїтеся нашкодити жінці, то просто напишіть їй, повідомте, що сталося. Нехай вона вирішує, як чинити. Тільки ж поясніть, що зараз від неї залежить, чи піде невинна людина до Сибіру, чи ні.

Дивлюся на нього, Черняк відвертається. Хвилюється. Він знає, кому писати. Ну, ось і добре.

— Так, тепер повернемося до хутора Пономаренків, де дитина загинула. По вовчих слідах піти не намагалися?