Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Я знаю: попри нагальність пошуків мого сина й решти вцілілих, спершу я маю збалансувати наші енергетичні потоки — задля ефективності подальших дій.
Я бачу сльози на очах у моєї служниці, попалені будинки та — трохи далі — Вольфганга, що повзе до сховку. Мене проймає дивне відчуття: в очах ніби поколює.
Дурниці. Хіба ми, коти, вміємо плакати?
Мої повіки горять.
Ні, тільки не зараз. Не треба плакати. Не можна почуватися жертвою. Ніколи.
Це не «по-котячому». Це ми — хижаки. Це нас бояться.
В кутиках моїх очей бринить крапля.
Тіло мене зраджує.
Я не хочу жаліти себе. Та ось котиться друга сльоза. Для мене плач — ознака слабкості, проте, хоч як це дивно, — мені легшає.
Отож, як раніше зі сміхом, я не стримую це почуття, віддаюся йому.
Нічого не вдієш — я плачу, як людина.
Та поки з очей течуть сльози, я розмірковую над стратегічним планом. Не можна пускатися берега.
Тоді муркочу ще гучніше, щоб заспокоїти себе саму.
54. Муркототерапія
Слово «муркототерапія» 2002 року вигадав Жан-Ів Гоше, тулузький ветеринар.
Він помітив, що низькочастотне (20–50 герц) котяче муркотіння не лише має заспокійливу дію, а й сприяє відновленню зламаних кісток (вони зростаються втричі швидше) та розтягнених м’язів, а також — і то доволі суттєво — прискорює загоєння ран.
І справді, котяче муркотіння стимулює в людському організмі продукцію серотоніну, що відповідає за хороший сон і гарний настрій.
Ветеринар також виявив, що муркотіння знімає втому і допомагає організму акліматизуватися після перельоту.
На думку вченого, завдяки феромонам (молекулам запаху, що їх містить, зокрема, піт) коти відчувають, коли людині зле і, охоплені бажанням розрадити, починають муркотіти. Цей звук нейтралізує негативну енергію та покращує настрій. Котяче муркотіння стимулює виділення ендорфінів — гормонів, що дарують відчуття ейфорії (через рецептори, що їх називають «тільцями Пачіні»), а також своїми ультразвуковими хвилями впливає на продукцію інших гормонів (особливо кортизолу, природного знеболювального) та стовбурових клітин, завдяки яким відновлюються пошкоджені тканини організму.
Нині кінезітерапевти подеколи вдаються до муркототерапії, щоб лікувати запалення сухожиль, гамувати біль у спині та прискорювати відновлення кісток. Муркототерапію як лікувальний метод дедалі частіше застосовують у будинках для людей літнього віку. На думку Жана-Іва Гоше, унікальна звукова хвиля з котячого горла допомагає пацієнтам із першими ознаками психічних розладів зосереджуватися і формулювати думки.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
55. Лабіринт
Я певна, Піфагор бачив мої сльози.
Не знаю, що скажете ви, та, як на мене, емоції не завжди допомагають. Іноді лише забирають час.
Я прибічниця активних дій. Подумати можна й опісля.
Навіть так: я переконана, що дія, так би мовити, втішає дух, натомість порпання в собі тільки закручує у страхітливий вир, що неодмінно призводить до самозвинувачень.
Втім, це лише моя думка. Ви її поділяти не зобов’язані.
Злизавши сльози й стріпнувшись, я пропоную взятися до пошуків Анджело й решти вцілілих, які, за словами Вольфганга, втекли у метро.
Тож я й мої супутники — Піфагор, Наталі, Роман і Шампольйон — спускаємося східцями метро і доходимо до дверей, які встановили після історії з нічним нападом. Їх замкнено на цифровий замок: це полегшує справу.
На щастя, цифр щури поки що не розрізняють.
Ми поринаємо в темний тунель. Наталі й Роман підсвічують дорогу смартфонами. Я сторожко скрадаюся на запах котячих і людських слідів.
Вони зовсім свіжі.
Останні аромати наших побратимів і посестер.
Пильнуючи найменший порух, я нашорошую вуса.
Ми йдемо вперед і відчуваємо сторонній запах — не котячий.
Тут були щури.
Мабуть, і зараз є.
Женуться за втікачами?
Покладаючись на самий лише запах, ми просуваємося чорним лабіринтом метро. І знову я передчуваю: щось мусить трапитись.
Здається, щури от-от вигулькнуть. Якщо на нас наскочать — утікати нікуди. Я це чудово усвідомлюю.
Що далі — то сильніше щурячий запах б’є у ніздрі. Я не наважуюся спинитись — не хочу, щоб мене мали за боягузку.
Раптом чую згори якийсь посвист. Зупиняюся.
Пацюки?