Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Знову той самий звук. Я вже ладнаюся до битви, аж тут посвист обертається на шурхіт крил.
Хмара із сотень кажанів випурхує просто над нами.
Ми далі прямуємо підземними тунелями. Затхлий сморід стічної води, що пробивається з-за ґраток каналізаційних люків, паморочить нам голови.
— Не відставай! — повертаюся до сіамця.
Він хоч і легкодух — у разі нападу прикриє. А поки щури випускатимуть з нього кишки, я встигну втекти.
— То я тобі не байдужий? — озивається Піфагор.
Аж тут мене збентежує якийсь химерний звук: Наталі наскакує на ціле море тарганів. Люди верещать з переляку; відбившись, ми стрілою летимо просто вперед.
Ненавиджу тарганів. Ненавиджу метро. Ненавиджу цю хвилину.
Нарешті ми добуваємось до виходу. Обтрушуємося, скидаючи застряглих у шерсті паразитів.
Треба заспокоїтись, я сильна. Я нічого не боюся. Я королева Бастет, Її Величність, я стою біля початків нової цивілізації.
— Ми перетнули рукав Сени, — каже Наталі. — Це станція Шатле. Запахи втікачів ще чути, Бастет?
— Сюди! — відказую, принюхавшись до виходу з метро.
Нарешті ми вибираємось на поверхню. Світло. Шампольйон випурхує першим: не терпить темряви й тунелів, де не може літати.
Я біжу підтюпцем, нашорошена й пильна — тільки б не втратити запахи-орієнтири. Піфагор дріботить трохи позаду.
— Вулиця Ріволі, — мружачись, повідомляє моя служниця.
Це довга вулиця з потрощеними будівлями. Просто по центру — кістяки автівок, звідки де-не-де проглядають людські скелети.
Ми рушаємо далі.
Йдучи на звук, підіймаємося вулицею Ріволі, аж поки перед нами не постає якась велична будівля — просто-таки Версальський палац.
Добряче принюхавшись, я чую запах — така собі суміш Есмеральди й Анджело. Певно, вони тут проходили. А от щурами геть не пахне.
— Чому щурів немає, як гадаєш? — запитую Піфагора.
Сіамець, вочевидь, і собі сушив над цим голову:
— Мабуть, брунатна орда, накоївши біди, не розбіглась, а подалася на північ — винищувати інші народи. Спершу — водонапірна вежа, тоді — острів Сіте… тепер, либонь, рушили до Монмартра… Сили вони не розпорошують — вишколюють непереможну, ефективну армію.
Ми сторожко ступаємо, далі тримаючись котячих запахів-дороговказів.
Вони приводять нас до піраміди з прозорого скла. Дивно, здається, десь я вже бачила таку геометричну фігуру. За пірамідою — численні величні споруди.
— Ця старовинна будівля — резиденція людських правителів, як Єлисейський палац чи Версаль. Називається Лувр. З нього зробили музей — і то не абиякий, а найбільший у світі, — розповідає Наталі.
— А що таке музей?
— Це наче храм мистецтва.
Вже геть усе підбурює мене до розв’язання загадок мистецтва, гумору й любові. Всесвітня змова задля мого розвитку.
Ми заходимо в прозору піраміду. Спускаємося сходами, дістаємося зали з усіяною кількома людськими трупами мармуровою долівкою. Котячі запахи ще чути.
Вони тут проходили, це вже напевно.
— Анджело! — нявчу на все горло.
— Есмеральдо! Ми тут! Агов, де ви? — й собі підхоплює сіамець.
Сліди ведуть нас до вбиральні. З гармидеру, що там панує, ми розуміємо: втікачі помилися з милом, щоб приховати запахи. Мабуть, із намови обачної людини.
— Тепер ми вже точно їх загубили, — каже Піфагор.
— Лувр великий, але ми неодмінно їх знайдемо, — підбадьорює нас Наталі.
Ми тюпаємо храмом мистецтва, що виявляється ще одним лабіринтом, і то не легшим за метро — хай навіть із яскравішим освітленням і вищою стелею. Коридори за коридорами. Величезні зали.
Аж тут ми натрапляємо на грандіозне полотно, що, не знати чому, зацікавлює й вабить мене.
— Що це таке? — питаю Наталі.
— «Пліт Медузи», робота Жеріко, — відповідає за неї Роман.
Здається, для нього це якась особлива картина.
— Тут зображено людей, вцілілих після кораблетрощі у відкритому морі — вони порятувалися на дерев’яному плоту. Більшість загинула, решта взялися пожирати одне одного. Ця історія неабияк шокувала суспільство, надихнувши художника на написання картини.
Йдеться не тільки про відтворення реальної події: це полотно — алегорія, уособлення ймовірного майбутнього: людство на краю прірви, люди вбивають одне одного, щоб вижити.
Авжеж, світлини нашої планети свого часу мене приголомшили, та ось тепер я розумію: мистецтво покликане збурювати не тільки душу, а й розум.
Мені несила втамувати дрож — уявляю себе на купі дощок десь посеред моря, ще й без їжі. Я ціпенію, зачарована картиною. Що довше дивлюсь, то прекраснішою вона видається.