Її величність кішка

Ми крокуємо музейними коридорами, наструнчивши вуса й намагаючись уловити найтонший запах, який міг би виказати присутність котів чи людей. Здається, Піфагор таки перетравив мою промову й нарешті готовий до діалогу:

— Котяче мистецтво — гаразд, але з чого почати?

— Як на мене, найперше — мистецтво розповідати історії… як воно називається, не пригадаю…

— Література.

— Отож, ми маємо створити котячу літературу. Крім енциклопедії, що міститиме всю корисну інформацію, напишемо історії — ну там герої, мандри й таке інше. Для початку можна розказати про те, що трапилося з нами, а там недовго й до…

— Міфології? — підказує Піфагор.

— Так, «міфології блаженства».

— То що тобі ближче, Бастет, — проза чи поезія?

І знов у словах цього нестерпного котяри мені вчувається іронія. Лише згадаю, як зневажливо до мене, та й загалом до кішок, ставились коти — враз накочує хвиля обурення.

Зацідила б йому у вухо, але стримуюсь.

— Я серйозно. Колись я напишу книжку про своє життя.

— І як ти це зробиш, дозволь поцікавитись? У нас і алфавіту немає.

— Спершу розповідатиму усно, тоді опаную людський алфавіт і все запишу. Або просто — комусь диктуватиму.

— Мрії — це прекрасно, та реальність така: ми — лише коти. У нас і рук немає. Як по-дурному занепала людська цивілізація! Куди нам із ними змагатися?

Я не відповідаю, але дедалі більш утверджуюся в думці, що світом керуватиме не той вид, який покаже міць та інтелект, а той, що оспіває ці чесноти в мистецтві. Я також розумію, що маю розширити своє уявлення про красу і вийти за межі суто котячого світогляду.

Ми кружляємо у лабіринті стін, завішаних сотнями полотен.

Аж тут лунає крик.

Це моя служниця. Ми підбігаємо до неї. Наталі ошелешено глипає на картину, де зображено жінку з двома чималими дірками замість очей.

— Хто це? — стривожено питаю Піфагора.

— Вони знищили найвідоміший мистецький твір за всю історію людства, — пояснює сіамець. — Цей понівечений портрет пензля Леонардо да Вінчі зветься «Джоконда». Очі повидирали — тепер на їхньому місці, як бачиш, самі дірки.

— Але… хто це зробив?

— То, мабуть, сталося за громадянської війни. Є люди, що їх хлібом не годуй — дай понівечити прекрасне.

Не второпаю, про що йому йдеться.

— Це так — картину попсували… та тут повно інших — роззуй очі. Нащо так побиватися через якусь річ?

— Ця була особлива. Її вважали найпрекраснішою картиною в світі, — пояснює Піфагор.

— І що на ній зображено?

— Жінку з напрочуд промовистим поглядом. Її усмішка випромінює спокій: вона ніби скинула камінь з душі.

Хай там як, а за художньою цінністю їй далеченько до «Плота Медузи» з усіма тими бідолахами, що, б’ючись в агонії, пожирають одне одного.

— Треба далі шукати мого сина і всіх врятованих.

Я розумію, навіщо потрібне мистецтво: воно тішить око, ба навіть спонукає думати, але, наскільки мені відомо, не рятує життя.