Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Другою дружиною Федора Павловича була безродна сирота Софія Іванівна, «дочка якогось темного диякона»[499], що виросла в багатому домі і дуже натерпілася від своєї садистки-опікунші. Шістнадцятирічна дівчина після невдалої спроби самогубства потрапила в руки не менш садистського «опікуна». Досвідченого розпусника, порочного любителя грубої жіночої краси неймовірно спокусила цнотлива дівчина («Мене ці невинні очки, як бритвою тоді по душі полоснули»[500], — пригадує Карамазов). Однак тут не йшлося про любов, бо у розпутного чоловіка жінка могла викликати лише похітливий потяг. Не задовольнивши свою брутальну хіть, Федір Павлович почав приводити в дім проституток і влаштовувати блудні оргії. Мати-істеричка залишила після себе двох синів — Івана й Олексія, які після її смерті також були забуті й покинуті батьком напризволяще, згодом потрапивши на виховання самодурки-генеральші. Ці два сини складають важливу структуру роману Достоєвського на шляху утвердження батьківського коду.

Наділений незвичайними здібностями до навчання, Іван займався перверсивним перетлумаченням текстів, серед яких його особливо приваблював дискурс християнства, проявляючи його маргінальну заздрість до Христа. Своєю амбівалентною світоглядною позицією він був однаково близький і атеїстам, і церковникам. Образ Івана — яскравий психотип російського імперського мислителя, світогляд якого формувався на несвідомій ерогенній основі, яка й вела до амбівалентної невизначеності. Саме світоглядно амбівалентний Іван Карамазов є в романі ідеологом батьковбивства.

Наймолодший син Федора Карамазова — Альоша, як було сказано, ховається за характерною маскою Достоєвського — маскою юродивого («ідіота»), видаючи себе за «раннього людинолюбця», який, нічого іншого не знайшовши для своєї душі в тому часі, став на «монастирську дорогу». Особливість такого вибору пояснюється тим, що в його онтогенезі важливу роль відіграла мати (в його ранній пам’яті залишилися її ніжні материнські ласки). Ф. Достоєвський закономірно обрав своїм героєм Альошу, в психології якого, на перший погляд, лібідозні імпульси переважають над деструктивними (карамазовськими). «Явившись на двадцятому році життя до батька, тобто у вертеп брудної розпусти, він, цнотливий і чистий, лише мовчки йшов, коли дивитися було нестерпно, але без найменшого презирства або засудження будь-кого»[501], — пише автор, акцентуючи на дуже важливій деталі: сором’язливість і цнотливість Альоші була дикою рисою, яка робила його в очах людей юродивим, тобто така патологічна цнотливість походила з перверсивної ерогенності, тому нагадувала про карамазовську природу в її замаскованому вимірі.