Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Оскільки психоаналіз починається з аналізу онтогенезу, тобто родинного оточення (батьківського і материнського об’єктів), то з цієї органічної психосемантики розпочинає видатний психолог Ф. Достоєвський, подаючи «історію однієї сімейки». Іронія в останньому слові свідчить про те, що йтиметься не про аристократичну (благородну) сім’ю, а про блазнюючу сімейку, яка видає себе за благородну. І далі кожним своїм образом, як зауважив З. Фройд, автор демонструє психоаналіз.

Роман розгортається як життєпис головного сина-героя — Олексія Федоровича Карамазова. Його онтогенез характерний тим, що він є суб’єктом, який у своєму психологічному розвитку не визначився, не вияснився[490]. «Між іншим, дивно було би вимагати в такий час, як наш, від людей ясності», — оправдовує синівську позицію Достоєвський. Цей невиразний психотип, що не вияснився в едіповій ситуації, багатоваріантно представляє всю родину Карамазових, а загалом — Російську імперію, яка зсувається в апокаліптичну епоху й дошукується рятівного світогляду.

Згідно з фройдівським психоаналізом, центральною фігурою синівського онтогенезу є батько, оскільки відповідно до його образу інтроектується моральний закон, а ідентифікація з батьком «завойовує постійне місце у нашому «Я»[491]. Ф. Достоєвський розпочинає життєпис свого героя-сина з психологічного портрету його батька — Федора Павловича Карамазова — «не лише паскудного і розпутного, але разом з цим і безголового»[492]. Цей батьківський імперський характер, постаючи в образі «злого блазня», оголює сутність інфантильного імітаційного психотипу. Якщо в образі головного героя — сина Альоші Карамазова подано «доброго блазня» (таким є і князь Мишкін в «Ідіоті»), то в образі батька — споріднена протилежність. Батьківське блазнювання як вибір поведінки означає, що Федір Павлович «все своє життя любив прикидатися, раптом програти перед вами яку-небудь несподівану роль, і, головне, без всякої часом потреби, навіть на шкоду самому собі»[493]. Навіть у монастирі він не знає, як інакше поводитися і вдається до театралізації (історія «Старий блазень»). Блазнювання — основа фальшивої імітаційної позиції «мужності», яка світоглядно і морально нездатна визначитися. «Ви бачите перед собою блазня, воістину блазня! — вигукує у монастирі Федір Павлович. — Так і рекомендуюсь. Стара звичка, от! А що не до речі іноді брешу, так це лише з наміром розсмішити і приємним бути»[494]. На основі імітації «жидівського» характеру Федір Павлович займався «бізнесовими» справами, влаштовуючи їх вдало і «майже завжди підловато»[495], так розвинув у собі особливе уміння стягати і витягувати гроші, ставши засновником багатьох нових шинків (саме про цей характерний «бізнес» в Україні другої половини XIX ст. свідчила кінцівка роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Гроші відкривали старому блазню шлях до розпусти. Характерно, що опозицію імітаційній мужності в романі Достоєвського складає європеїзований росіянин, що означає тут «окультурений русизм».