Поки рибалки ділили здобич, Елізабет з подругою повільно гуляли берегом озера. Обернувшись, вони побачили мальовничу сцену: люди жваво клопоталися біля риби, освітлені яскравим полум'ям багаття, від якого морок здавався ще густішим.
— Ось тема, варта пензля митця! — вигукнула Елізабет. — Гляньте на обличчя лісоруба — як він захоплено показує оту здоровенну рибину шерифові! А мій батько — зверніть увагу, Луїзо, яка гідність, яка поважність у всій його постаті! Як сумно він дивиться на все оце спустошення, ніби передбачає день відплати за цю годину марнотратства. Хіба не мальовнича картина, Луїзо?
— Ви ж знаєте, я мало тямлю в мистецтві, міс Темпл.
— Називайте мене просто на ім'я, — перепинила її Елізабет. — Тут не час і не місце для таких церемоній.
— Ну, тоді, коли так, — несміливо почала Луїза, — то сцена, справді, мальовнича. Самовдоволеність Кербі, що порається біля риби, становила б різкий контраст із виразом обличчя містера… містера Едвардса. Я не знаю, як назвати цей вираз… але він… ну, як це сказати… Та ви мене розумієте, Елізабет.
— Ви надто високої думки про мене, міс Грант, — відповіла Елізабет. — Я не вмію ні читати чужих думок, ані вгадувати виразів.
У тоні Елізабет не було ні різкості, ні навіть холодності, але розмова урвалась, і далі дівчата прогулювались уже мовчки, хоч і так само попідруч. Елізабет перша порушила мовчанку, очевидно, усвідомивши, що її слова прозвучали трохи різкувато, а може, й через те, що увагу її привернуло щось нове.
— Погляньте, Луїзо, — вигукнула вона. — Ми тут не самі — по той бік озера якісь рибалки розклали багаття, саме навпроти. Це, мабуть, перед хатиною Шкіряної Панчохи.
Крізь темряву, що сповивала підніжжя гори на сході, пробивався кволий непевний вогник, часом пригасаючи в пітьмі, ніби йому несила було вибороти життя. Дівчата помітили, що той вогник рухається вниз, до води; там на коротку хвильку він спалахнув яскравіше і врешті перетворився на вогнисту кулю завбільшки з людську голову.
З'явившись, немов хто його вичарував, під кручею в такому віддаленому й відлюдному місці, вогонь цей здавався особливо цікавим і привабливим. Він був зовсім не схожий на їхнє велике рибальське багаття, — там, під горою, вогонь горів виразніше та ясніше, і ні розмір, ні форма його не мінялись.
Бувають такі хвилини, коли й найтверезіший ум піддається дитячим страхам. Елізабет усміхнулася, коли на думку їй спливли різні дурні байки, що мешканці селища розповідали про Шкіряну Панчоху. Мабуть, те саме подумала й Луїза, бо, пригорнувшись до подруги, вона боязко глянула на прибережні дерева та кущі й прошепотіла:
— Ви чули, які дивні історії розповідають про Шкіряну Панчоху? Ще нібито замолоду він був індіанським воїном, або — а це одне й те саме — союзником дикунів і брав участь у їхніх наскоках на поселення білих.
— Можливо, — відповіла Елізабет. — Не він один такий.
— Ні, звичайно. Але хіба не дивно, що він так пильно стереже свою хатину? Виходячи, завжди старанно замикає двері, а коли кілька разів діти чи чоловіки з селища хотіли перечекати негоду в його оселі, він брутально, з погрозами проганяв їх! Це зовсім незвичне для наших країв.
— Авжеж, не дуже гостинно, але не треба забувати про його відразу до цивілізації. Пам'ятаєте, кілька днів тому мій батько розповідав, як привітно зустрів його колись Шкіряна Панчоха?
Хвилинку помовчавши, Елізабет лукаво всміхнулася, чого Луїза в темряві не помітила, й додала:
— До того ж, у нього часто буває містер Едвардс, а його, як ми обидві переконалися, дикуном не назвеш.
Луїза нічого не відповіла на ті слова й мовчки дивилася на вогняну кулю потойбіч озера. Тепер до того вогню додався ще один, такий самий розміром і формою, але блідіший, розташований на кілька футів нижче і клинцюватий донизу. Між обома вогнями був ніби якийсь промінь, і це скидалось на перевернутий знак оклику. Скоро стало зрозуміло, що другий вогонь — то тільки відбиття у воді першого, який рухався понад поверхнею озера і був на одному рівні з дівчатами. Наближаючись, полум'я помалу втрачало правильну круглу форму, перетворюючись на тремтливе пасмо.
