Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Розпалившись, Біллі забув, що ще рання весна, кинувся в холодну воду й почав підштовхувати невід, повний риби.

— Давай, давай! — кричав Мармедюк, який, піддавшись загальному збудженню, теж ухопився за край невода. А Едвардс прийшов на поміч рибалкам ще раніше, зваблений неповторним видовищем сріблястої маси, що тріпотіла на піщаній мілині.

З великою обачністю невід витягли і після неабияких зусиль усю рибу вивернули у видолинок на березі.

Навіть Елізабет і Луїза були в захваті, але коли перша радість минула, Мармедюк підняв окуня вагою зо два фунти і, задумливо подивившись на нього, мовив:

— Яке жахливе марнування щедрих дарів природи! Оця гора риби, що лежить перед тобою, Бесс, і від якої завтра ввечері вже відмовлятимуться в найбіднішій хатині Темплтона, така ніжна і смачна, що могла б прикрасити стіл найвибагливішого гурмана в інших країнах. Немає на світі смачнішої риби, ніж окунь озера Отсего: м'ясо його жирне, як в оселедця-пузанка, і пругке, як у лосося.

— Але, любий тату, — вигукнула Елізабет, — така риба — це ж благословення для краю і велика допомога біднякам!

— Бідняки не дуже запасливі там, де є достаток, і вони рідко думають про завтрашній день. А втім, говорячи про небезпеку хижацького винищення риби, саме для окуня можна зробити виняток. Зимою його захищає від нашого нападу лід, бо окунь не йде на гачок, а влітку він десь зникає — кажуть, іде на глибінь, де вода холодніша, і тільки навесні й восени його можна ловити неводом, та й то лише кілька днів. Однак і окунів, як і інших багатств нашої незайманої природи, через людське хижацтво лишається дедалі менше.

— Менше, менше! — передражнив його шериф. — Якщо для тебе оця гора риби «менше», то я вже й не знаю, що називається «більше». Ось перед тобою добра тисяча окунів і ще стільки ж іншої риби. А ти завжди співаєш своєї: то лісу в тебе меншає, то оленів, то цукрового клена, а тепер уже й риби — і так без кінця! Сьогодні ти хочеш прокопати канали в країні, де повно озер і річок, тільки тому, що вода тече не туди, куди тобі потрібно, а завтра ти збираєшся шукати кам'яне вугілля, хоч кожний, хто має добрий, зір, — я кажу, добрий зір, — може бачити тут лісу більше, ніж треба, щоб опалювати Лондон цілих півсотні років з гаком. Чи не так, Бенджаміне?

— А як на те пішло, сквайре, — почав управитель, — то Лондон — чимале містечко. Якби його витягти в одну лінію, як оте селище над річкою, то він покрив би все це озеро. Хоч, мушу сказати, цей ліс був би лондонцям у великій знадобі, адже вони там палять здебільшого кам'яне вугілля.

— До речі, стосовно кам'яного вугілля, судде Темпл, — урвав Бенджаміна шериф. — Я маю повідомити тебе про одну надзвичайно важливу річ, але відкладемо це назавтра. Я знаю, що ти збирався їхати на схід округи; я поїду з тобою й покажу одну місцинку, де можна здійснити деякі з твоїх проектів. Більше ні слова про це — нас можуть почути. Але сьогодні мені стала відома таємниця, яка може збагатити тебе більше, ніж усі твої володіння.