Одіссея найкращого сищика республіки

— Напій богів — то чай, особливо якщо з мелісою, та ще молочка додати, — сказав я. Потім помітив, що на нас дивиться якийсь чоловік за сусіднім столиком. Високий, із вусиками, у європейському вбранні. Уважно так дивиться. Я непомітно штовхнув Бориса під столом і сказав щось на кшталт:

— Бахчі калахчі сатурбила кахіні садабуда арч! — І з розумним виглядом закивав головою. Борис спочатку здивовано глянув на мене, потім второпав і відповів приблизно так само. Ми ще кілька разів обмінялися такими фразами, чоловік цікавість до нас втратив.

Потім Борис розплатився, ми вийшли, покрутилися трохи вулицями. За нами ніхто не пішов. Борис зупинив візника, і той відвіз нас на околицю міста. Там ми ще походили, поплутали сліди, а потім підійшли до великого двоповерхового будинку за високим парканом. Борис постукав, нам відчинили, провели до кімнати. Борис поговорив із господарем, кремезним сивим однооким дідом.

— Вони кажуть, що виїздять завтра вранці, — сказав мені. — Тут можна зняти кімнату, відпочинете, а я повернуся на вокзал, щоб контррозвідка думала, що я досі чекаю. Вранці приєднаюся.

— Перевізники надійні?

— Найкращі. Але в горах неспокійно через кочовиків-арнавітів, які час від часу нападають на мандрівників. Тому нас будуть супроводжувати двоє озброєних візників. І самим краще бути при зброї.

— Будемо.

— Залишитеся тут чи хочете зняти кімнату десь в іншому місці?

— Залишуся тут. А ви купіть мені європейського одягу, бо я все боюся, що турок підійде, а я ж ні бе, ні ме турецькою, не хочу бути викритим.

— Добре, куплю.

Борис переговорив із господарем, той крикнув, прибіг якийсь хлопчик, відвів у кімнату на другому поверсі.

— Тут зможете і повечеряти, я замовив. До ранку.

— Бувайте, — кивнув я.

Він пішов, а я зачинився у кімнаті. Як завжди перетягнув ліжко, визирнув, подивився навколо. Добре було видно підходи до будинку. Глянув, куди краще тікати, якщо виникне потреба. Приліг. Прислухався. Кроки в коридорі чутно добре. Ось хтось пройшовся, ось іще хтось. Потім якісь голоси в сусідній кімнаті. Російською, чи що? Важко було розібрати, говорили тихо. Потім затихли. Я задрімав. Посопував собі солодко в ліжку, а потім почув голоси в коридорі. Хтось п’яний лаявся російською. Я підхопився, припав на ногу. Рани від капкана вже загоїлися, але ступив якось невдало, заболіло, я аж зашипів. Пошкандибав до дверей, визирнув. Побачив тлустого сивоголового чоловіка, якого під руки вели хлопець і дівчина. Попереду ішов ще один хлопець.

— Мастики хочу! Ще мастики! — вередливо сказав сивочолий.

— Та досить вам, Сергію Миколайовичу! — суворо сказала дівчина.

— Ні, не досить! Мастики давай!

— Сергію Михайловичу, ви зараз приляжте, полежіть, а ввечері ми ще вип’ємо! — сказав хлопець, що йшов попереду, і я з подивом упізнав голос Стаха, того самого, з яким я плив на човні Бороди. Стах? Тут! Це мені вкрай не сподобалося. Що він тут робив? Востаннє я бачив його в будинку румунського контрабандиста, котрий підібрав нас у морі. Потім я спробував утекти, мене арештували, що сталося зі Стахом, я не знав, і ось він з’являється тут, у мене під боком.

— Заходьте, Сергію Михайловичу, відпочиньте! Прошу-прошу! — Стах, наче той швейцар, вигинався перед сивоголовим. І тут я почув поскрипування трохи позаду. Причинив двері й припав оком до замкової щілини. З подивом побачив, що протилежні двері в коридорі відчинилися і звідти визирнув чоловік. Уважно спостерігав, як заводили сивоголового, і прислухався до Стахової балаканини. Потім двері зачинив. Я подивився вперед і помітив, що інші двері через коридор теж відчинені. В них нібито майнула жіноча хустка. Здається, всі дуже уважно прислухалися до того, що сталося в коридорі. Чого б це? Я не знав, але все це не дуже мені подобалося. Не подобалися руські, які могли привернути увагу поліції. Поліція наскочить до них, а почне перевіряти інші кімнати. Стах чомусь із ними. За дверима стежать. Як це все пояснити?

Я влігся, деякий час ламав голову, потім покинув, бо частенько так буває, що геть нічого не зрозуміло, бо мало що відомо. Треба почекати, розвідати, а тоді вже розумувати. На тому і заспокоївся. Лежав, думав про Моніку, замріявся. Тут у двері постукали. Я почекав. Постукали знову. Я підвівся, одягнув турецький жупан і феску на голову, пістолет тримав у кишені, відчинив. Побачив чоловіка років сорока, високого, худого, з руденькою бородою і блакитними очима. Він трохи здивовано подивився на мене, мабуть, не чекав побачити турка.

— Вибачте, що турбую, російську розумієте?

— Ахалар махалар ач мач кучасаб урбак! — сказав я строго. Чоловік сказав щось незнайомою мені мовою. Я злякався, чи не турецькою хоч? Помітив шрам у нього на обличчі. Схоже, від кулі.

— Так, англійської не знаєте. Тютюн є? Курити хочеться! — сказав чоловік і почав показувати, що курить.

— Урбадай сардабай далінджа чаране сок! — закрутив я головою. Дивився так само грізно.

— А, ну вибачте, — закивав розчаровано чоловік і пішов. Я зачинив двері. Це був той, який дивився за сивоголовим. Теж росіянин. Медом їм тут намащено, чи що?

Приклав вухо до стіни. Почув хропіння. Здається, п’яний росіянин заснув. Я ще походив, потім зняв чоботи, сів на ліжко, оглянув рану на нозі. Непогано. Я знову приліг і лежав у тиші, думав. Як усе буде добре, завтра виїдемо, післязавтра в Салоніках, далі пароплав, іще кілька днів — і я в Італії. Зроблю те, що запланував, знову корабель — і нарешті дістануся Моніки. І за тиждень міг упоратися, але згадав про Одіссея який, здається, десь у тих самих краях плавав, — он як його кидало. Вирішив особливо не обнадіюватися. Нехай буде, як буде. Заснув.