Одіссея найкращого сищика республіки

— Та зачекай, я для прикладу сказав. Щоб пробратися до замку, кінь нам потрібен не дерев’яний, а залізний.

— А де ж ми залізо візьмемо? І ковалів? І скільки ж це часу потрібно, щоб коня залізного зробити? — здивувався Гожо.

— А от послухай мене, — розповів я йому план. Він послухав, потім сплеснув у долоні.

— Те що треба! Ось так ми і переможемо!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — порадив я. — І дивися, ви хлопці непогані, але на війні ж не бували?

— Ромале не воюють.

— А доведеться. Коли кулі над головою свистять, усе інакше стає. Паніка може початися. А тут треба діяти чітко та швидко.

— Ми зможемо! Зможемо! Ми їм помстимося, тим братам! Ми їх самих на рабів перетворимо!

— Заспокойся, не кричи. Охорона у вас тут є? — спитав я й побачив на обличчі подив. Виявилося, що жодної охорони цигани не виставляли, бо думали, що далеко від замку вони у безпеці. Я наполіг, щоб охорону виставили, бо не хотів, щоб нас тепленькими прихопили.

— Ти хоч розумієш, що Ракоці зараз насторожені через ваших, яких біля замку знайшли? І через товариша мого теж. І шукати нас можуть не тільки у себе в долині, а й далі. Постав людей і накажи, щоб не спали!

Гожо людей поставив, але ті, коли я вночі пішов перевірити, аж посопували на постах. Довелося стусанами кожного будити. Вони лякалися, але потім уже про варту не забували. Ще в сутінках розбудив усіх. На жаринах стояв чавунок із кулішем, поїли швиденько й вирушили. Попереду йшов підліток, який мене привів (його Буртя звали), і ще один хлопець.

— У них родини в рабстві. Батьки, брати-сестри, всі, — пояснив Гожо.

— А в тебе там хто?

— Родичі, — сказав він і відвернувся.

— Дівчина? — здогадався я.

— Дівчина.

— Дасть Бог відіб’ємо.

— Дасть Бог.

За годину зупинилися перепочити. Лексо попросив перевірити мою ногу. Наче загоювалися рани й боліло значно менше. Лексо потрусив ще чимось, показав, що все добре. Далі рушили. Тепер ішли мовчки, дивилися під ноги, прислухалися. Час від часу хтось із розвідки повертався і сповіщав, що все спокійно. Ось уже в долину Ракоці зайшли. Вийшли до дороги й нею пішли до містка через потічок. Послав по обидва боки від дороги людей, а сам поліз під міст. Узяв із мішка кілька динамітних шашок, які ще Гальванеску підготував. Покликав Лексо, розповів, що робити. Лексо кивнув. Двом наказав дерево біля дороги підрубати, але так, щоб поки стояло, а не падало. Інших розвів по кущах. Показував, куди стріляти.

— Кажи їм, щоб стріляли лише за моїм наказом, — говорив я Гожо, той перекладав своїм.

Потім прибіг розвідник, сповістив, що гуркотить авто з боку замку. Поховалися. Виїхав панцерник. От диво яке — війна в країні, а вони панцерник у тилу тримають! Мабуть, гроші Ракоці все вирішували. За панцерником вершники їхали, а потім вози. Навантажені по вінця. У кожен по двоє коней впряжені, ледь тягли, хоча дорога ж помалу вниз ішла. Проїхали. Я вичекав трохи, потім послав хлопців готуватися на пагорби поруч. А як усе готово було, дозволив відпочити.

— Ну що, чекаємо, Гожо.

Він кивнув.

— Про що ви думаєте, Іване Карповичу?

— Про те, що колись побачу доньку. Я кілька років не бачив її і дуже скучив. А ти?

— А я думаю, що в нас із Гілі буде багато дітей. І хлопчиків я віддам грати у футбол. Знаєте, що таке футбол?

— Знаю.

— Скажіть же, що цікава гра.

— Ага, тільки по ногах б’ють. — Згадав, як колись грав із польськими грабіжниками у Єлисаветграді.

— Моїх хлопчиків ніхто не дожене, вони будуть такі самі швидкі, як я. Вони ніколи не будуть працювати у шахті. Там наче в пеклі, — зітхнув Гожо.

Прибігли хлопці, доповіли, що артілі рабів працюють, як і раніше. Охоронців не видно. Ну й добре. Вже по обіді наказав підготуватися. Потім почули гуркотіння. Далі діяти мусили за планом. Щойно панцерник міст переїхав, Лексо підпалив бікфордів шнур і кинувся навтьоки. Гожо вдарив кілька разів сокирою, дерево затріщало й повалилося на дорогу. Панцерник загальмував. Двері відчинилися, і з них визирнув охоронець братів Ракоці. Вершники зупинилися на мосту. Один із них побачив, як тікає Лексо. Вистрелив. Тут і я вистрелив у щілину, де водій дивився на дорогу. У бою спробуй у ту щілину поцілити, а тут я лежав і цілився, наче на стрільбищі. Хлопці дали залп, і поранений охоронець вивалився з панцерника. Буртя тицьнув у двері довгу палю, щоб їх не змогли зачинити. Вершники стріляли, гарцювали на мосту, але подітися нікуди не могли, бо попереду був панцерник, а позаду підпирали вози. Пролунав вибух. Аж підлетіли лебедики разом із кіньми! Онде Гожо кинувся до дверей із моїм браунінгом, а я побачив рух у башті панцерника. А он уже двоє циган стрибнули на башту й накрили її кожухом. Кулемет бив наосліп. Постріли всередині. Коли я підбіг, вискочив скривавлений Гожо.

— Убиті! Вбиті! — верещав він.

— Поїхали! Швидше! — Я теж верещав. Загнав циган у панцерник, сам витягнув тіло вбитого водія, сів за кермо. Добре, що машини всі схожі, не треба нічого вигадувати.

— Ось один із братів! — кричав Гожо і показував на труп.