Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
У двері постукали. Я відчинив, побачив Бориса.
— Що це ви такі насторожені? — спитав він, помітивши, що руку тримаю на пістолеті. — Як ніч минула?
— Бувало і краще. Заходьте, — пошепки сказав я. Зачинив за Борисом двері.
— Щось трапилося?
— Тут повно росіян!
— Ну звісно ж. Кордони закрили, це один із небагатьох шляхів на південь, ось люди і їдуть. Ми з Одеси відправляємо по десятку людей щоночі. І більшість їде до Пловдива. Росіян тут справді багато, — пояснив Борис. — Але не хвилюйтеся. Коней уже запрягають в екіпаж, ходімо поснідаємо, і вирушимо.
— І всі ці люди поїдуть із нами?
— Ну, коли вони тут живуть, то поїдуть. Іване Карповичу, ми з ними тільки до Салонік, а там розбіжимося й забудемо про них.
— Може, краще почекати наступного рейсу?
— Як скажете, Іване Карповичу. Але навколо багато розмов про те, що Греція ось-ось може вступити у війну. Якщо це станеться, кордони закриють. Доведеться шукати інші маршрути. Справа може затягнутися. Вам вирішувати.
— Ну добре, поїдемо з цими навіженими.
Ми зайшли до зали. Там сиділи всі, кого я бачив. Рудий, Чорнявий, Сивий з почтом, Бандит, Магометанка. Тільки Стаха не було. Утік із чужим гаманцем. Прийшов дідуган, власник будинку. Він говорив поганою російською. Повідомив, що екіпаж готовий, що зараз ми мусимо заплатити за перевезення наперед, що нас будуть охороняти аж четверо його людей, бо в горах неспокійно. Але нам боятися немає чого.
— І ось ваш гаманець, — сказав старий і подав Сивому гаманець. — У цьому домі ніколи не будуть красти.
Пройшовся між столами, зібрав із усіх гроші і пішов. Нам подали сніданок, ми швидко поїли, випили кави.
— А що вони зроблять із крадієм? — спитав я Бориса.
— Ну, звичаї тут суворі.
Я підвівся і пішов шукати господаря. Старий сидів у дворі, курив люльку.
— Де крадій? — спитав я.
— Для чого тобі? — Він не здивувався, що турок розмовляє російською.
— Хочу викупити.
— Викупити крадія? — А ось тут здивувався.
— Скільки?
Старий замислився, уважно подивився на мене.
— Дві тисячі левів.
— Кронами візьмете?
— Візьму.
Я розплатився за високим курсом. Старий не перераховував, сховав гроші й підвівся. Відвів мене в сарай, відчинив ляду. Я побачив у підвалі зв’язаного й побитого Стаха. Хлопець увесь тремтів від страху. Дід показав на нього — мовляв, бери. Витягнув, перерізав мотузки ножем, який забрав у Бандита. Узяв за вухо і вивів на вулицю.
— Не озирайся, — сказав, додавши турецького акценту як я його розумів.
— Я-я-я не хотів, — зашепотів Стах.
— Тебе хотіли вбити. Можливо, правильно і зробили б. Але я тебе викупив. Більше ніколи не порушуй Карне уложення. Зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів! Шануватиму Карне уложення, шануватиму! Я знаю сто відносно законних способів відбирання грошей! Більше ніколи не переступатиму закон!
— Ось трохи грошей. Повертайся додому і цінуй волю.
— Дякую вам, Бендер-бей! Дякую! — зашепотів він.
— А тепер біжи звідси, і щоб я більше тебе не бачив, — сказав спотвореним голосом і вухо відпустив. Просити двічі не довелося, Стах помчав, наче за ним сто собак бігло.
Коли я повернувся у двір, там уже почали сідати у великий екіпаж, запряжений шістьма кремезними кіньми. Багаж складали у відділення позаду, пасажири заходили в салон. На місці візника сиділо двоє хлопців із рушницями, ще двоє вершників гарцювало поруч.
— М’які місця — поїдемо з комфортом, — прошепотів Борис. — Куди ви ходили?
— Займався добрими ділами.
— Сідайте, сідайте! — попросив старий.
Ми з Борисом зайшли всередину. Там уже всі сиділи, нам залишилися місця біля дверей. Старий перехрестив нас і щось крикнув. Екіпаж рушив. Завдяки ресорам навіть розбитою дорогою їхав м’яко. Ми сиділи мовчки, поки не виїхали за Пловдив і не покотили в бік гір. Тоді Борис покашляв, наче перед виступом.
— Шановне панство! Якщо я правильно розумію, ми всі з Росії, всі через різноманітні обставини опинилися за кордоном. Нас чекає непростий і довгий шлях. Пропоную познайомитися, щоб не сидіти мовчки, наче чужинці якісь.
Усі мовчали й підозріло дивилися на Бориса. Я дивився у вікно, на поля, де вже працювали орачі. Борис усміхнувся.
— Що ж, почну з себе. Може, стану прикладом для інших. Мене звати Борис Блюмін, я представник торгової фірми «Горліц», що продає бакалію. Нам дуже бракує кави, тому я їду до Європи, щоб знайти можливі канали її постачання. Мій товариш, турецький вірнопідданий Бендер-бей, буде допомагати налагоджувати зв’язки на Сході. Може, хтось продовжить?
Пасажири мовчали, потім кахикнув Рудий.
— Ну, справді, руські ж люди, а дивимося один на одного вовком. Мене звати Костянтин Петрович Волков. Я інженер Трьохгірної мануфактури. Їду в Європу, щоб пройти курси підвищення кваліфікації. На нашій мануфактурі англійське обладнання. За роки війни воно вийшло з ладу, треба відновлювати, але англійські фахівці їхати до нас відмовляються. Ми вирішили готувати своїх. Мене хотіли відправити через Мурманськ, але я все життя мріяв побувати у Середземному морі, тому попросився поїхати південним шляхом в обхід війни.
— Ну, що ж, приємно познайомитися, — сказав Борис. — Може, ще хтось?
— Я, — сказав Сивий. Від нього знову пахло алкоголем. Здається, встиг набратися вже з самого ранку. — Мене звати Сергій Миколайович Паліцин, я оренбурзький землевласник. Це моя племінниця Алевтина. — Показав на дівчину. — А це мій секретар Володінька. — Показав на хлопця. — Ми їдемо на прощу до Святої землі, щоб помолитися там за нашу бідолашну Вітчизну!
Паліцин аж сльозу пустив.
— А що не так із нашою Вітчизною? — спитав Чорнявий. Помітив погляди інших пасажирів. — Мене звати Олександр Григорович Вялькевич. Я вчений із Петрограда. Їду до Італії, щоб пройти таки курс навчання. То що не так із нашою Вітчизною, пане Паліцин?
— А те, що страшні часи наближаються! Воістину страшні! Оце тікаєте ви всі з Росії — і правильно робите, дуже правильно! Нема чого там залишатися, бо буде там лише плач та скрегіт зубовний, істинно вам кажу! — пробубонів Паліцин і заплакав.
— Дурниці! — скривився Вялькевич.
— Не дурниці, а істинна правда! На пекло перетворюється наше улюблене Отєчєство! На справжнє пекло! Пам’ятаєте, як там у Лєрмонтова? — Паліцин несподівано підхопився і прочитав голосно:
У вікно зазирнув один із наших охоронців. Борис показав, що все добре.
— Пане Паліцин, не треба так кричати, ми вас добре чуємо, — попросив Борис.
— Гине наша Вітчизна! Ще, може, не всім помітно, але гине! Хочу відмолити у Господа Росію! Днями буду молитися, чоло в поклонах розіб’ю, а випрошу в Господа, щоб повернув монархію, бо без неї загине Росія, ох, загине!
Паліцин витер піт. Був він вище від середнього зросту, тлустий і якийсь м’якотілий, із лисиною і сивуватим рідким волоссям на схилах голови. — За день після того, як стало відомо про зречення государя-імператора, явилась мені уві сні Діва Марія. Наказала все покинути й вирушити до Святої землі, аби вимолити у Господа повернення Росії під оруду імператора і врятувати державу від подальших негараздів. Бо государ — це ж не просто так! Це помазаник Божий! Скинувши государя, ми від Господа відмовляємося, відходимо від його благодаті! Хіба це не гріх? А що ж Росія без Бога? Та вона таке пекло всьому світу покаже, що уявити важко! Бо коли Бога немає, все дозволено! А ти дозволь руській людині все — і вона так розвернеться, що кров ріками тектиме та дим від пожеж сонце застилатиме! Щоб урятувати країну, продав я все й на останні гроші відбув у цю важку подорож до Святої землі! Голодуватиму, на вулицях спатиму, бо грошей мало, але Росію відмолю, не віддам її на потурання безбожникам! — Паліцин гірко заплакав, вихопив із кишені флягу, відкрутив кришку і зробив кілька ковтків. — Ох, біда, біда!