Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Прокинувся, вже сіріти почало. У двері постукали. Одягнувся, відчинив підліткові з місцевих, який показав, що можна йти їсти. Ще раз подивився на себе у дзеркало. Не мусив Стах впізнати, якщо на вечерю прийде. Зачинив двері на ключ. У коридор якраз виходила жінка — із замотаною головою, як магометанки ходять. Я таких надивився, коли служив у Туркестані. Але чого вона мене злякалася, коли я виглядав як її одновірець? Зрадіти б мені мусила, а вона відсахнулася, наче від нечистої сили. Побачила і заскочила назад. Сховалася за тими самими дверима, з яких за сивоголовим спостерігали. Цікаво, цікаво.
Я пройшов до великої зали, де стояло кілька столів. За одним сиділо одразу четверо. Перший — сивий чолов’яга, якого я бачив у коридорі. Трохи проспався, а зараз знову набирався, якраз перехилив у рота повний келих. Другий — хлопець років двадцяти. В окулярах, чорному сюртуку, серйозний, аж напружений. Ще була дівчина, молоденька, років вісімнадцяти, білява, кров з молоком, зиркала очима, як із гвинтівки стріляла. Усе усміхалася. Ну, і Стах сидів, щось шепотів — мабуть, анекдоти.
За іншим столом сидів рудий, який заходив по цигарки. Сидів сам і час від часу дивився на сивого. Я зайняв вільний стіл. Підліток, який мене чекав, поставив переді мною миску з якоюсь стравою. Пахла приємно, я взявся їсти. Виявилося — фарш, запечений із картоплею, щось на кшталт наших дерунів, тільки ще яйцями з молоком залиті. Смачна штука. Хлопець приніс карафку повну і чарку глиняну. Налив. Я понюхав. Запах якийсь незнайомий. Випив. Видихнув. Міцненький напій, і пішов добре. Далі їв. Ось до зали ще чоловік зайшов, озирнувся й чомусь вибрав мій стіл.
— Дозвольте? — спитав. Знову російською. Я кивнув, а сам подумав, що зовсім уже підозріло — стільки росіян в одному місці зібралося.
— Чахрик махарик салівішта йок, — сказав я. Ну, типу смачного бажав. Чоловік присів. Років сорока, середнього зросту, плечистий. Не сподобалося мені, як він роззирнувся. Дуже вже професійно та уважно. Перед ним їжу поставили, він побажав мені смачного і сам їсти взявся. Я ще келишок собі налив. Випив. Чоловік здивовано подивився. І тут я згадав, що магометани не випивають. Хоча як не випивають — от коли я в Києві служив, пам’ятаю, приїздили купці з Казані та Бухари, випивали дуже навіть добре. Казали, що Аллах — це так бога їхнього звуть — над Києвом не літає, то можна й порадувати душу. Може, над Пловдивом теж не літає?
Доїдав уже я, коли зайшла жінка в хустці на голові. Всі столи були зайняті, присіла біля рудого. Акуратно їсти почала. За столом у сивого всі аж покотилися від сміху, Стах їх веселив черговим анекдотом. Сивий замовив іще «мастики», і йому принесли точно таку карафку, як і мені. Така «мастика» все замастить. Я ще собі чарку налив.
— Російською розумієте? — спитав мій сусід.
— Ачак карачак ульбельди дурундай, — сказав я і випив.
Мені принесли велику чашку чаю і миску солодощів, які в Криму звуться пахлавою. Стах підвівся з-за столу.
— Я швиденько, шановне панство! — Пішов геть. Я чай допив, останню чарку налив, випив і теж пішов. Хотів зі Стахом побалакати, спитати, що він тут робить. Пройшов верандою, почув у коридорі звуки боротьби. Зазирнув і побачив Стаха та ще якогось чоловіка. Той чоловік сидів на Стахові зверху і душив обома руками. Я кахикнув. Чоловік мене побачив, скривився, підхопився, подивився на мене.
— Чого тобі? Проходь! Проходь! — махнув лівою рукою, а правою поліз у кишеню. Знову росіянин! Та скільки ж вас буде! Наче це не Пловдив, а Москва якась. — Ну, чого вирячився? — Чоловік посунув на мене. Дивився недобре. Знайомий погляд. Зазвичай так дивилися злодії. І цей був із них, зухвалий, нахабний. — Вали звідси, морда турецька, а то...
Замовк, бо я наставив на нього браунінг. Усміхнувся.
— Та чого ти, братушка, чого ти. Я ж просто так, проходив поруч, оце зіштовхнулися із землячком. Так же? — спитав він Стаха, який кахкав на підлозі, схопившись руками за горло. Я показав, щоб він руки підняв. — Що? Не розумію тебе, братка. — Я прицілився. — Ну добре, добре, спокійно, чого ти.
Говорив голосом тоненьким, усміхався улесливо, підняв руки. Я його поставив обличчям до стіни, дуло впер у потилицю, щоб і не думав смикатися. Лівою рукою тримав пістолет, а правою перевірив кишеню. Ніж знайшов.
— Братка, це мій ніж, не чіпай ти йо... — Замовк, бо натиснув я дулом йому на потилицю. Ще помацав по кишенях. Більше зброї не було. Відштовхнув від стіни й дав такого копняка здоровою ногою, що хлопець аж полетів коридором, на веранду вискочив, ледь через бильця не перелетів у двір. Побіг геть. Я присів біля переляканого Стаха.
— Я той, я в кімнату хотів зайти, тільки ключ уставив, а тут цей! Він у нас у кімнаті нишпорив! — шепотів переляканий і блідий Стах. Я його по плечу поплескав, щоб заспокоїти. — Ви мені життя врятували! Як вас хоч звати?
— Бендер-бей, — сказав я, змінивши голос.
— О, пане Бендер-бей, дуже дякую! Не хочете купити волосину з бороди пророка? Мені її залишив дядько, що був найманцем у Албанії. Недорого продам, справжня... — Стах замовк, бо я поклав йому палець на губи.
Пішов до себе в кімнату. Підпер двері стільцем, подивився, чи можна до вікна з вулиці залізти. Важкувато. Перевірив защіпку на вікні, роздягнувся і приліг. Щось мені дедалі більше тут не подобалося, але ж не на вулицю йти ночувати. Вже якось ніч перетерплю, а там поїдемо.
Дрімав я в ліжку, але прислухався. Чув, як сивий зі своїм почтом до кімнати пройшов. Голос Стаха чув. Хлопець далі жартував, наче нічого й не сталося. Щось іще балакали, потім сивий почав пісні дурним голосом співати, але його вклали спати. Самі ще трохи поговорили і теж вляглися. Ще кроки — це інші по кімнатах розійшлися. Далі тиша. Та тривала вона недовго. Десь за годину коридором хтось пройшов. Тихенько, навшпиньки. Підвівся я, підійшов до дверей, прислухався. Ні, не до мене гість. До сивого. Послухав під дверима і пішов. Я почекав, тільки влягатися хотів, коли знову кроки. І знов не до мене, а до сивого. Постояв хтось під дверима, а потім пішов. Диви як, наче до образа священного, до тих дверей люди ходили. Та що ж воно тут робиться, чорт забирай?
Тільки я в ліжку сів, знову кроки. Та скільки ж можна? Я б на це все і плюнув, лежав би та відпочивав, але боявся, що почнеться, прибіжить поліція, зіпсує завтрашній виїзд. Навіщо це мені? Думав, що б ото зробити, щоб усе втихомирилося, коли в коридорі зчинилася бійка. Запалив гасову лампу, вибіг.
Побачене мене спантеличило. На підлозі борсалися одразу п’ятеро людей. Стах, рудий, який просив у мене тютюну, чорнявий, який зі мною вечеряв, зухвалий, у якого я ніж забрав, і жінка в магометанській хустині. Усі чубилися на підлозі. Мовчки чубилися, тільки кректали. Коли я вибіг із лампою та пістолетом — завмерли. Я дивився на них, вони дивилися на мене. Показав пістолетом, щоб підводилися. Підвелися. Показав, щоб розходилися. Розійшлися по своїх кімнатах. Тиша. Я повернувся до себе. Ще почекав. Знову перевірив двері й вікно, приготував зброю і влігся спати.
До ранку ніхто не турбував. Я вже прокинувся, дивився, як сонце сходить, коли почув крик із номера сивого.
— Гаманець, гаманець украв! Ах мерзотник! — Далі тупотіння якесь. У двері постукали. Я відчинив. У коридорі стояла дівчина, яка з сивим була.
— Доброго ранку, вибачте, що турбую. А ви не бачили хлопця, який з нами був? Стахом його звати. Він кудись зник, і гаманець мого дядька разом із ним. Ви нічого не бачили? — спитала вона. Я закрутив головою.
— Чуркак муркак самбалі цурукуц! — вимовив суворо.
— А, вибачте. — Дівчина пішла. Почув, як чоловіки говорили, що поліцію викликати не треба, а гаманець — чорт із ним, із тим гаманцем. Я тільки головою покрутив. Ось що тут Стах робив. Відчув, що є у сивого гроші, і крутився поруч, щоб їх забрати. Зміг гаманець вкрасти і з ним утекти.