Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Буртя вихопив ніж і поліз із криком до якогось чоловіка, що намагався сховатися за тілом застреленого охоронця.
— Залиш його! Зв’язати! — заверещав я. Гожо переклав. — Розібрати зброю! Гожо, за кулемет!
Ми віддалялися від мосту. Охоронці, які були на возах, стріляли вслід, а ми мчали до замку. Згідно з планом, нам мусили відчинити браму. Ми були троянським конем. Ракоці не мусили здогадатися, що панцерник захоплено. Увірватися всередину і там дати бій. У замку залишався десяток охоронців. Нас було десь стільки ж, набилося, наче оселедців у діжці. Хтось тримав пістолет, хтось гвинтівку. Лексо схопив кілька гранат.
— Обережно! Гожо, забери їх! — наказав я, бо не хотів, щоб самі себе висадили в повітря.
Ми саме вискочили на ділянку, яку було видно з замку. Я наказав Гожо дати чергу назад, наче нас хтось переслідував, а ми відстрілювалися. Повернув на підйом. Швидкість зменшилася, двигун ревів, важкувато йому було, але тягнув. Поворот, іще один. Якби вони нас розкусили, могли просто закидати гранатами перед брамою. Але я сподівався на краще. Недарма ж книжки читав, усі казали, що читання книжок іде на користь людям.
Видерлися на гору, і я побачив, що брама відчиняється перед нами! Гожо заверещав у захваті, я крикнув, щоб мовчав. Залетіли у двір. До панцерника кинулися якісь люди. Гожо почав косити їх чергами. Цигани вистрибнули. Стріляли вони, стріляли по них. Гожо крутився в башті й поливав із кулемета. Я поїхав до сходів. Звідти теж стріляли, але Гожо залив їх вогнем. Я вискочив із манліхером. Вистрелив по стінах. Збив одного з охоронців. Запрацював кулемет із вікна наді мною. Розстріляв Лексо, який не встиг сховатися. Я кинув гранату. Вона вибухнула, і кулемет більше не стріляв. Я забіг усередину. Побачив пораненого охоронця. Забрав у нього револьвер, бо з манліхером було незручно. За мною побігли кілька циган. Перевірили. Знайшли лише кілька тіл. У будинку були сходи на стіни, вибрався туди. Там залишалося кілька охоронців, вони відстрілювалися з башти. Я кинув гранату. У башті щось загорілося, а потім почали стріляти набої. Здається, влучив в арсенал. Невдовзі охоронці почали матляти білою ганчіркою. Цигани щось закричали, здається, полонених не хотіли. Я заволав на них, щоб не робили дурниць. Вийшов до охоронців і крикнув, що вони можуть здаватися. Ніхто не розумів моєї мови, але всі зрозуміли, що я мав на увазі. Цигани не стріляли, охоронці вийшли з піднятими руками.
— Я їх пристрелю! — Це прибіг Гожо.
— Припини! На ворота, швидко! Охоронці, що залишилися на возах, можуть атакувати! Готуйтеся дати бій! — наказав я. Гожо скривився, але послухався, побіг до воріт. Я забрав зброю в охоронців і наказав зачинити їх у якій-небудь кімнаті. Сам обійшов довкола стін. Побачив прожектори й навіть невеличку гарматку. Брати готувалися до осади. Онде й телескоп стоїть. Із нього можна спостерігати за околицями. Почав шукати лісорубів. Побачив артіль і Гальванеску, який старанно працював сокирою. Потім навів на дорогу. Там зібралося трохи більше десятка охоронців. Роздивлялися замок. Зарядив гармату, вистрелив у їхній бік. Промахнувся метрів на двісті, але охоронцям вистачило. Вони побігли від замку геть.
— Влучили? — спитав Гожо.
— Ні, але налякав. Вони втекли.
— Треба збирати людей.
— Тут десь мусить бути сирена. Вони підкоряються сирені. Треба перевірити башти.
Унизу загуркотів двигун панцерника. Постріли, крики. Буртя стріляв із гвинтівки, але панцерник спокійно виїхав із замку. Тоді хлопець став крутити пальцями біля очей.
— Це той в окулярах, якого ви не дали вбити! — закричав Гожо. — Він утече і розповість, що нас небагато!
— Бери коней — і за ним!
— Він розстріляє нас із кулемета!
— Він не може одночасно бути і за кермом, і за кулеметом! Уперед!
Сам побіг до гарматки. Ще на війни трохи навчився артилерійської грамоти. Далі й праворуч від попереднього пострілу. Зарядив і чекав. Панцерник уже з’їхав зі схилу й помчав дорогою. Ще трохи, ще, ще. Я вистрелив. Снаряд чомусь вибухнув далі, ніж я розраховував, панцерник він не пошкодив, але водій злякався, смикнув за кермо, і панцерник злетів із дороги, перекинувся догори колесами. Прискочив Гожо зі своїми людьми. Спочатку вийняли втікача, побили. Потім впрягли коней і поставили панцерник на колеса. Завести не змогли, але притягли до замкового пагорба. До самого замку тягнути не наважилися. Я тим часом знайшов сирену, але не знав, як її вмикати. Привів полоненого. Той виявився німцем, але знав російську, бо працював раніше в Юзівці. Зрадів мені як знахідці, дуже боявся, що цигани заріжуть. Розповідав охоче.
— Коли почалася війна, мене звільнили й ледь не арештували як німецького шпигуна. Німців у Росії дуже не любили. Я втік через Румунію, яка тоді зберігала нейтралітет, — розповів німець, який просив називати себе доктор Ульбрехт. Він був переляканий, скривавлений, але намагався триматися.
— Раби зберуться в замку, і що далі?
— Треба погодувати їх. Бригади рабів у підвалах займаються вечерею. А потім треба вколоти ліки.
— Ліки? Для чого?
— Щоб тримати у покорі. Ви ж тепер нові господарі, це тепер ваші раби.
— Нам треба повернути їх у нормальний стан.
Ульбрехт здивувався.
— Для чого? Вони ж одразу розбіжаться!
— І добре.
— Ви що, збожеволіли?
— Я тебе, гада, зараз уб’ю! — втрутився Гожо.
— Спокійно, — застеріг я. — Нам не потрібні раби. Ми хочемо звільнити цих людей.
— Навіщо? Який зиск був від цих людей, коли вони вешталися світом? А тут вони працюють, приносять прибуток, виробляють продукцію! Я побудував чудовий ефективний механізм, ви не можете просто так його зруйнувати!
— Чому ж не можу?
— Це буде злочин супроти прогресу! Тим більше прикрий, що сам прогрес ви не зможете зупинити, а тільки загальмуєте! Нащо відпускати рабів, коли ви зможете отримувати від них прибутки! Сотні тисяч крон щомісяця! Мільйони на рік! І це ж тільки початок! Можна далі збирати землі в Трансільванії, купувати нові табори циган і ставити їх до роботи! А невдовзі нам дозволять залучати неблагонадійне румунське населення! Це ж зовсім інший масштаб!
— Господи, та ви геть всі подуріли зі своїми масштабами! — зітхнув я. — Ви в Бога віруєте?
— Бог на боці успішних і багатих. А економічна ефективність — найліпша молитва для нього. І повірте, господарство братів Ракоці було найкращим славленням Господа в цих землях!
— Що ви робили з цими людьми, щоб перетворити на рабів?
— Не на рабів, а на трудові одиниці.
— То що робили, що за ліки?
— Вони дозволяли сфокусувати свідомість. Зазвичай людину багато що відволікає від праці. Якісь сторонні думки, лінь, мрії, хіть, голод, змореність, багато що. Людина зазвичай далека від покори. Наші ж ліки дозволяють зосередитися на праці й покорі. Отримавши ліки, трудові одиниці старанно працюють стільки, скільки буде наказано. Якщо їх не зупинити, вони помруть від виснаження, але не зупиняться! Та я розробив норми виробітку, які дозволяють майже повністю уникати смертельних випадків.
— А що буде, якщо припинити давати ліки?
— Це злочин! Не можна припиняти видачу ліків!
— Мені повторити запитання чи вистрелити в тебе? — Я прицілився.
— Якщо ви припините видачу ліків, трудовим одиницям стане погано.
— Погано?
— Так, вони почнуть повертатися до свідомості, до звичайного стану. Це буде повернення з раю в пекло.
— Що за маячня? Працювати стільки годин без висмички — рай? — скривився я.
— Рай! Принаймні так сприймають його трудові одиниці! Рай! Бо їх ніщо не турбує, не відволікає, не болить. Я проводив експерименти. Після скасування ліків майже у всіх трудових одиниць починається депресія, десь половина робить спроби самогубства. Якщо ви припините давати їм ліки, ви вб’єте їх! Це злочин проти економіки! Зараз тут працює тисяча сімдесят дві трудові одиниці! Невже у вас підніметься рука все зруйнувати?
— Хто вигадав ліки?
— Для чого це вам?
— Хто вигадав ліки?