Одіссея найкращого сищика республіки

— Зброя у когось є? — закричав Борис.

— Не стріляти! Підпустити, а потім із двох рук! — наказав я.

— Слухаюся!

— За командою!

— Добре!

Судячи з голосу, він не злякався, хоча до нас летіло чи не півсотні вершників у кожухах, із гвинтівками та шаблями. Здається, це були ті самі арнавіти, про яких нас попереджали.

— Стріляй! — заверещав Паліцин.

— Слухатися наказу! — гримнув Борис.

Я наганяв коней, але нападники наближалися. Добре, що не могли прицілитись, а з льоту прицільно бити важко. Та й багажне відділення захищало екіпаж, приймало кулі на себе.

— Пора, Іване Карповичу, пора! — крикнув Борис.

— Чекай! — наказав я і визирнув з-за екіпажа. Куля збила з голови феску, я сховався.

Дзенькнуло скло одного з вікон, потім іще одного. Нападники вже були поруч, волали як божевільні, мабуть, у передчутті здобичі і грабунку.

— Вогонь! — закричав я, лівою рукою тримав повід, а з правої прицілився з браунінга, висунувшись над дахом. Зсередини відкрили вогонь, та такий, наче там цілий загін сидів. Я чекав, що Борис буде стріляти з двох рук, ну, може, ще в когось зброя буде, а тут заговорив одразу ледь не десяток дул. Нападники покотилися із коней, залунали крики, зчинилася метушня. А з екіпажа стріляли й стріляли, збиваючи нових вершників. І ось уже арнавіти почали зупиняти коней, і ми віддалилися від них.

— Відбилися! Відбилися! — закричав Борис, і весь екіпаж радісно заволав на різні голоси.

— Треба відзначити! — заволав Паліцин.

— Можна!

— Іване Карповичу, вам! — Борис подав мені пляшку. Я скуштував. Отой болгарський напій, «мастика».

Гнав коней далі, а потім побачив рівну місцинку і зупинив екіпаж.

— Що трапилося? — спитав Борис.

— Коням треба перепочити! Зайняти оборону! Нас можуть переслідувати! — наказав я.

Залягли за камінням при дорозі. Виявилося, що всі мандрівники напрочуд підготовлені до нападу. Окрім двох Борисових кольтів, у нас знайшлося два револьвери Паліцина, один — його племінниці, люгер секретаря, маузер Грігоріу, два нагани Волкова, ротстейр Вялькевича і браунінг Фатіми. Ціле військо, чорт забирай. І видно, що зброю тримали не вперше, зараз упевнено перезаряджали, готувалися до бою. Та арнавіти, мабуть, приголомшені вогневою потугою екіпажа, більше нас не переслідували.

— Дивний у вас приятель. Турок турком, а кричить російською, — сказав Борису Паліцин.

— І «мастику» п’є добряче, — додав Вялькевич.

— І свинину їсть тільки так, — нагадав Волков.

— І пістолетом любить погрожувати, — підкинув Григоріу.

— Та різні турки бувають, — спробував відбрехатися Борис.

— А ще ви його Іваном Карповичем називали, — додала Фатіма, поправляючи хустку.

— То вам здалося, я кричав «Бендер-бей»!

— Іван Карпович! — аж скрикнув секретар Паліцина Володінька. — Той самий!

— Та хіба мало на світі Іванів Карповичів? — не здавався Борис. Може, аби я був у фесці, не впізнали б, а без фески й борода приклеєна не рятувала, тим паче, що обірвалася з однієї щоки.

— Його ж розшукували по всій Болгарії! Через нього до всіх росіян чіплялися! — поскаржилася племінниця Паліцина.

— Іване Карповичу, це ви! — Володінька підбіг і почав роздивлятися. — Точно ви! А бороду приклеїли! Іване Карповичу! Оце так!

Усі підхопилися й оточили мене, забувши про загрозу нападу.

— Я читав про вас, Іване Карповичу! — сказав Вялькевич.

— А я чув від одного приятеля, — додав Волков.

— І я чула про ваші пригоди, — закивала Фатіма.

— Та ти той лягавий, який чесних бродяг ловить? — спитав Грігоріу.

— Казали, що ви — мазепинець! Сподіваюся, це неправда? — спитав Паліцин.

— Забагато запитань. А хвилювати нас мусить те, як добратися до Салонік, — відповів усім я. — Коні перепочили, їдьмо!

— А ви знаєте куди? — спитав Володінька.

— Прямо.

Я всівся на місце візника, інші зайняли місця в салоні, й ми рушили далі гірською дорогою. Переїхали перевал, униз пішло легше. А коли вже почало потроху сутеніти, побачили постоялий двір. Господарі нас намагалися не пустити, але важко не пустити ледь не десяток людей зі зброєю.

— Чого вони валують? — спитав я.

— Вони чули, що ми вбили арнавітів, і бояться, що ті помстяться. Кажуть, вони вже збирають ціле військо, аби знищити нас, — відповів Борис, поговоривши з господарями. Жінка вказувала на дітей і щось кричала. Я ж дивився не на жінку, а на будівлю.

— Може, треба їхати далі? — спитав Волков. — Ці дикуни справді можуть спробувати помститися. Проти війська ми не встоїмо, а так можемо втекти.