Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Не будемо порушувати політичні теми, — запропонував Борис. — Щоб зайвий раз не сперечатися. Що ж, чекаємо наступних знайомств. — Він подивився на Бандита, в якого я забрав ніж.
— Мене звати Григоріу, я з Бессарабії. Їду до родичів у Грецію, — сказав він. Брехав. Це зрозуміло було вже з того, як зухвало дивився, коли говорив.
— Ну, залишилася я, — сказала магометанка правильною російською. — Мене звати Фатіма, я донька ногайського мурзи. Мій батько розорився і застрелився, мій брат загинув на війні. Зараз я їду до своїх родичів, які давно вже переселилися в Ліван. Це єдині близькі мені люди. — Жінка зітхнула.
— Ну що ж, тепер ми знаємо одне одного. Гадаю, не будемо сидіти всю дорогу надуті, наче сичі. — Борис усміхнувся. — Хтось знає, чи багато пароплавів ходить із Салонік?
Люди почали розмовляти, розповідали, хто що знав. Я сидів мовчки, роздивлявся у вікно краєвиди, тут були схожі на Крим. Потроху наближалися до гір, почали дертися на перевал. Сонце стояло високо, коли зупинилися на якомусь постоялому дворі, щоб пообідати. Всі зайшли, а ми з Борисом затрималися на вулиці.
— Слухайте, добрі люди, а ви на них скаржилися, — тихо сказав Борис.
— Вони брешуть.
— Ну, всі люди брешуть. Це не страшно. Ходімо.
— Ще погріюся на сонечку. Після ночі в холодному морі став цінувати тепло.
— Ну, тепла в нас попереду буде досить. — Борис усміхнувся і зайшов всередину. Там уже подавали їжу. Зайшли й наші охоронці. Я вже теж би зайшов, коли побачив вершника, що їхав вулицею. Вершник дуже уважно роздивлявся наш екіпаж, особливо відсік для багажу, вщерть забитий валізами та клунками. Потім нагнав коня й поскакав до гір. Може, просто місцевий, та щось він мені не сподобався. Хоча у нас чотири охоронці, та й ми з Борисом озброєні. Непросто підступитися.
Я зайшов, поїв разом з усіма, поїхали далі. Піднімалися вище у гори.
— За перевалом буде ночівля, а вранці вже поїдемо до Салонік, — сказав Борис.
— Ночівля хоч у безпечному місці? А то про ці гори багато поганого кажуть, — спитав Паліцин.
— Гори як гори. — Григоріу сплюнув у вікно. Поводився, як босяк, ним же і був. Дивився на мене скоса, мабуть, про відібраний ніж згадував.
Пролунав постріл. Наші охоронці закричали, зчинилася метушня. Я визирнув з екіпажа й побачив позаду загін вершників. Постріли не припинялися.
— Що там? — це визирнув Борис. — Куди? Стійте! — заверещав він, коли побачив, як наші візники стрибнули на коней до охоронців і помчали геть від нападників, залишивши нас. — Чорт забирай!
— Що там, що там? — закричали пасажири.
— Відстрілюйся! — крикнув я Борису, вискочив, видерся на передок і нагнав коней. Постріли не припинялися. Я озирнувся. Вершники, дико кричучи, наближалися. Я гнав коней, але екіпаж був досить громіздкий і дуже швидко ми їхати не могли. Побачив, як наші охоронці звернули з дороги на якусь стежину і помчали нею геть. Нам повертати не було куди. Мабуть, нападники хотіли влучити у коней, щоб примусити нас зупинитися. Але екіпаж добре прикривав.
— Зброя у когось є? — закричав Борис.
— Не стріляти! Підпустити, а потім із двох рук! — наказав я.
— Слухаюся!
— За командою!
— Добре!
Судячи з голосу, він не злякався, хоча до нас летіло чи не півсотні вершників у кожухах, із гвинтівками та шаблями. Здається, це були ті самі арнавіти, про яких нас попереджали.
— Стріляй! — заверещав Паліцин.
— Слухатися наказу! — гримнув Борис.
Я наганяв коней, але нападники наближалися. Добре, що не могли прицілитись, а з льоту прицільно бити важко. Та й багажне відділення захищало екіпаж, приймало кулі на себе.
— Пора, Іване Карповичу, пора! — крикнув Борис.
— Чекай! — наказав я і визирнув з-за екіпажа. Куля збила з голови феску, я сховався.
Дзенькнуло скло одного з вікон, потім іще одного. Нападники вже були поруч, волали як божевільні, мабуть, у передчутті здобичі і грабунку.
— Вогонь! — закричав я, лівою рукою тримав повід, а з правої прицілився з браунінга, висунувшись над дахом. Зсередини відкрили вогонь, та такий, наче там цілий загін сидів. Я чекав, що Борис буде стріляти з двох рук, ну, може, ще в когось зброя буде, а тут заговорив одразу ледь не десяток дул. Нападники покотилися із коней, залунали крики, зчинилася метушня. А з екіпажа стріляли й стріляли, збиваючи нових вершників. І ось уже арнавіти почали зупиняти коней, і ми віддалилися від них.
— Відбилися! Відбилися! — закричав Борис, і весь екіпаж радісно заволав на різні голоси.
— Треба відзначити! — заволав Паліцин.
— Можна!
— Іване Карповичу, вам! — Борис подав мені пляшку. Я скуштував. Отой болгарський напій, «мастика».
Гнав коней далі, а потім побачив рівну місцинку і зупинив екіпаж.
— Що трапилося? — спитав Борис.
— Коням треба перепочити! Зайняти оборону! Нас можуть переслідувати! — наказав я.
Залягли за камінням при дорозі. Виявилося, що всі мандрівники напрочуд підготовлені до нападу. Окрім двох Борисових кольтів, у нас знайшлося два револьвери Паліцина, один — його племінниці, люгер секретаря, маузер Грігоріу, два нагани Волкова, ротстейр Вялькевича і браунінг Фатіми. Ціле військо, чорт забирай. І видно, що зброю тримали не вперше, зараз упевнено перезаряджали, готувалися до бою. Та арнавіти, мабуть, приголомшені вогневою потугою екіпажа, більше нас не переслідували.
— Дивний у вас приятель. Турок турком, а кричить російською, — сказав Борису Паліцин.
— І «мастику» п’є добряче, — додав Вялькевич.
— І свинину їсть тільки так, — нагадав Волков.
— І пістолетом любить погрожувати, — підкинув Григоріу.
— Та різні турки бувають, — спробував відбрехатися Борис.
— А ще ви його Іваном Карповичем називали, — додала Фатіма, поправляючи хустку.
— То вам здалося, я кричав «Бендер-бей»!
— Іван Карпович! — аж скрикнув секретар Паліцина Володінька. — Той самий!
— Та хіба мало на світі Іванів Карповичів? — не здавався Борис. Може, аби я був у фесці, не впізнали б, а без фески й борода приклеєна не рятувала, тим паче, що обірвалася з однієї щоки.
— Його ж розшукували по всій Болгарії! Через нього до всіх росіян чіплялися! — поскаржилася племінниця Паліцина.
— Іване Карповичу, це ви! — Володінька підбіг і почав роздивлятися. — Точно ви! А бороду приклеїли! Іване Карповичу! Оце так!
Усі підхопилися й оточили мене, забувши про загрозу нападу.
— Я читав про вас, Іване Карповичу! — сказав Вялькевич.
— А я чув від одного приятеля, — додав Волков.
— І я чула про ваші пригоди, — закивала Фатіма.
— Та ти той лягавий, який чесних бродяг ловить? — спитав Грігоріу.
— Казали, що ви — мазепинець! Сподіваюся, це неправда? — спитав Паліцин.
— Забагато запитань. А хвилювати нас мусить те, як добратися до Салонік, — відповів усім я. — Коні перепочили, їдьмо!
— А ви знаєте куди? — спитав Володінька.
— Прямо.
Я всівся на місце візника, інші зайняли місця в салоні, й ми рушили далі гірською дорогою. Переїхали перевал, униз пішло легше. А коли вже почало потроху сутеніти, побачили постоялий двір. Господарі нас намагалися не пустити, але важко не пустити ледь не десяток людей зі зброєю.
— Чого вони валують? — спитав я.
— Вони чули, що ми вбили арнавітів, і бояться, що ті помстяться. Кажуть, вони вже збирають ціле військо, аби знищити нас, — відповів Борис, поговоривши з господарями. Жінка вказувала на дітей і щось кричала. Я ж дивився не на жінку, а на будівлю.
— Може, треба їхати далі? — спитав Волков. — Ці дикуни справді можуть спробувати помститися. Проти війська ми не встоїмо, а так можемо втекти.