Одіссея найкращого сищика республіки

— Ні, не дізнаються! Записи неповні й зашифровані! Головна інформація ось тут, у моїй голові! — Він постукав пальцем себе по черепу. — А я ніколи не зраджу Батьківщину!

— Вам не знадобиться. — Я визирнув у вікно. Надворі вже зібралося дуже багато рабів. Вони сідали на землю й чекали. Серед них я побачив і Гальванеску.

— Гожо, піди накажи розпочати годування, — наказав я. Циган вийшов, німець посміхнувся, подивився на мене переможно.

— Іване Карповичу, ви, бачу, оцінили вигідність моєї пропозиції? Тут, у сейфі, є гроші. Вони будуть ваші, якщо допоможете обробити циган. Ми відправимо їх на роботи. Механізм має працювати. Так?

Він нахилився до мене. Посміхався. Я вдарив його в щелепу, він упав. Зв’язав руки й ноги, щоб не зміг утекти. Потім вийшов до Гожо. Той перелякано дивився на величезний натовп рабів, яким роздавали миски з їжею. Раби їли старанно та мовчки і не дивилися навколо.

— Завтра тут будуть війська, — сказав я.

— І що робити?

— Зараз треба повести звідси цих бідолах. Поступово дія ліків має слабшати, вони будуть повертатися до життя. Німець каже, що без ліків людям буде погано. Може, бреше, а може, і ні. Все одно їх тут не можна залишати. Нехай їдять, а потім веди їх звідси геть. Бо якщо їх знайдуть війська, вони або знищать їх, або арештують.

— Треба поховати загиблих. У нас троє вбитих, з-поміж них і Лексо.

— Шкода. Але часу на похорон немає. Нехай тіла візьмуть із собою, поховаєте в горах. Нам потрібно поспішати.

— А що буде із замком? — спитав Гожо.

— Знищимо.

— А з німцем?

— Візьміть його з собою. І нехай люди, які видужають, зроблять із ним те, що вважатимуть за потрібне.

— Добре, Іване Карповичу.

Коли раби поїли, Гожо наказав рухатися за ним. Його люди навантажили півсотні коней продуктами на перші дні, поки йтимуть горами. Я віддав Гожо більшу частину грошей, які були в замку. Сам заклав бомбу. Вибухівки було повно. Коли ми від’їхали, земля струснулася і стіни чорного каменю почали осідати в хмару пилу. Зв’язаний Ульбріх закричав і заплакав. Проклинав нас. Я вів на мотузці Гальванеску. Ми крокували до ночі, поки люди не почали падати від виснаження. Гожо наказав зупинятися. З ним на коні сиділа гарна дівчина. Циган обіймав її, а вона дивилася порожніми очима.

— Вона наче не бачить мене. — Гожо кивнув на карооку красуню.

— Зачекай, нехай відійде від ліків.

Поклав Гальванеску поперед сідла, бо в сідлі він не тримався. — Я поїду далі.

— Не заблукаєте в темряві?

— Тут зручна стежина, не хвилюйся.

— Дякую, Іване Карповичу. Ви нам дуже допомогли.

— Тепер допомагай своїм людям, Гожо. І родинам загиблих.

— Я все зроблю.

Ми обійнялися, і я поїхав. Тримав на мотузці коня з Гальванеску. Доктор спочатку просто висів, а під ранок почав стогнати. Коли ми зупинилися на відпочинок, його очі вже не були зовсім каламутні, але де він і що з ним, Гальванеску не розумів. По обіді я прокинувся від стогонів. Мабуть, йому було погано. Розбудив, дав поїсти. Він їв і здивовано дивився на мене. Я допоміг йому сісти на коня, і ми поїхали далі. Трохи поплутали, але я знайшов місце, де нас чекали гайдуки. Дуже перелякалися: їхній пан зблід, стогнав і не міг говорити.

Гальванеску остаточно опритомнів лише за кілька днів, коли ми жили на хуторі в одного з гайдуків. Доктор не пам’ятав, що відбувалося з ним у братів Ракоці. Я повідомив, що довелося спалити замок і все зруйнувати.

— І що, зовсім нічого не залишилося? Записів, спеціалістів? — скривився Гальванеску.

— Ну, я міг би залишити вас там, тоді б усе було ціле.

— Ні-ні! Я й так ледь живий! Усе тіло болить! Що там зі мною робили?

— Вас примушували надмірно працювати.

— От цікаво, як їм вдавалося? — У доктора запалали очі. Здається, жодних висновків він не зробив.

— Я не знаю. Мені треба було врятувати вас, і я врятував. Тепер ваша черга виконати свою обіцянку. Мені потрібні документи й гроші, щоб доїхати до Пловдива.

— Так, звісно, Іване Карповичу. А може, залишитеся тут? Мені потрібен такий компаньйон, як ви!

— Ні, не можу, докторе.

Гальванеску був розчарований, але слова дотримав. Завдяки його зв’язкам за тиждень я їхав до Пловдива з паспортом турецького вірнопідданого Бендер-бея. Чому саме таке прізвище? Гальванеску сказав, що його коханка жила в місті Бендери. Поділився зі мною приємними спогадами. Я турецьких прізвищ не знав, але Бендер-бей звучало цілком по-турецьки. Я не суперечив. Бендер-бей, так Бендер-бей. Сидячи у переповненому вагоні, щасливо думав, що потроху, зі страшенним спротивом обставин, але наближаюся до Моніки, як той Одіссей до свого рідного острова. Хотілося б вірити, що пригоди залишилися позаду. Та я згадував Одіссея і був готовий до всього.