Авантюра XL

Намагався йти не зупиняючись, аби не викликати підо­зри. Крокував тротуарами вздовж траси, щоб вийти за межі міста. Хайвей був настелений на бетонних стовпах над міс­том, за десяток метрів над головою. Машини проїжджали полотном високо наді мною раз на десять хвилин. Стояла глупа ніч. У тьмяному світлі вуличних ламп повільно й тихо падав лапатий сніг.

Одного разу, коли я вимушено переходив дорогу — тротуар був настелений тепер тільки з лівого боку від траси, — мене таки зупинив помічник шерифа.

— Я щойно приїхав у місто. Ще не знайшов, де переночувати. Ось, іду поки що кави випити, — белькотів я, киваючи на заправку неподалік.

— У вас є документи, сер? — підкреслено ввічливо запитав шериф.

— Так. Паспорт. Я сьогодні перейшов кордон із Мексики. Ось віза.

— Ви перетнули кордон тут, в Ель-Пасо?

— Так!

— Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Помічник шерифа торкається двома пальцями до крис свого техаського капелюха, який має дещо недоречний вигляд на тлі дороги, укритої свіжим шаром пухнастого снігу. Відтак залазить із паспортом у свою машину. Веде переговори по рації. Переписує дані. Тицяє стилосом у монітор праворуч від керма. Нарешті виходить назад і простягає мені паспорт:

— Будьте обережні, сер. На добраніч.

Через кілометр я знайшов біля траси досить нові кросівки. Видно було, що їх навмисне залишили на видному місці: на бетонному приступку під мостом, просто під ліхтарем і так, щоб на взуття не падав сніг.

Я сів на бровку й перевзувся в кросівки. Вони виявилися трохи завеликими, зате дуже м’якими. Мої старі черевики давно були діряві. Я ще від Ґватемали підкладав у них ізсередини пакувальний картон, який знаходив біля базарів. Картон часто промокав від дощу та поту. Його доводилося міняти майже щодня.

Старі черевики про всяк випадок залишив там, де зна­йшов кросівки. Раптом у наступного перехожого взуття буде ще гіршим.

На виїзді з Ель-Пасо я нарешті знайшов те, що шукав.

Попереду, в тихій зимовій тиші, тьмяно білів великий прямокутник truck stop. Зупинка для далекобійників була подекуди освітлена лампами денного світла, які трохи гуділи та потріскували. Свіжий сніг, який падав останніми годинами, приглушував звуки. Коли по шосе проїжджала машина чи коли один із далекобійників заводив свою фуру й рушав, гарчання двигуна долинало, наче крізь ковдру.

На стоянці було з півтора десятка вантажівок із причепами. Я пройшов крізь високу заправку всередину кафетерію. На дверях висіла табличка: No dogs and hitchhikers inside. «Вхід собакам і автостопникам заборонено».

Приміщення було паралелепіпедом зі скла та коричневих металевих рам, розділене на цілодобове кафе та зачинений зараз, о пів на четверту ранку, ресторан.

Я налив собі кави за дев’яносто дев’ять центів і взяв із полиці донат, американський пончик-бублик, за сімдесят дев’ять центів. Нічний касир, молодий хлопець у кепці з логотипом Shell, глянув на мене без особливої приязні. Я сів за столик і спробував якомога швидше, обпікаючи піднебіння, випити каву ще зовсім гарячою, щоб зігрітися всередині. Коли в шлунку стало розтікатися тепло, узявся за донат, уже спокійно запиваючи його рештою кави. Доб­ре, що її в Штатах наливають порціями по півлітра.