Авантюра XL

Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватися від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга — давно брудна, у порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Рики, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли та як вони вигоріли. А ще — який червоний облізлий носяра. Коста-Рика вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікараґуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікараґуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись?

Учора Сімон написав імейл:

«Антоне, я вирішив перетнути кордон Коста-Рики без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе без візи тут не було, вони б тебе депортували».

Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Ґранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз. Відхилився на стільці й протягнув руки до клавіатури:

«Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із двадцятьма баксами — без візи — в Нікараґуа — самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!»

Відповідь надійшла одразу. Мабуть, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, у Коста-Риці:

«Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling».

Я написав батькам в Україну, що в мене все чудово, пишу їм зі славного міста Ґранади, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Ґранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.

Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Майже рік автостопа та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один в одного випадкових дівчат. Раз мало не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що в нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому самому віза не була потрібна. Потім Сімон знову злився, заплативши «койоту»[81] за те, що той переправив мене через річку в Нікараґуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо Ґватемалою, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікараґуа. Я поїхав у порт Коринто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних контейнерів, перед парканом в одному з таких самих контейнерів була контора. У конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але в мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону — попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що в нього принцип: не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе, біля південного кордону Нікараґуа, і поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Місяць був у повні. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилася затопленою припливом Тихого океану. Я роздягся й по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За вантажівками здіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав: